Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

— То невже ж наша подорож, як кажуть згадувані тобою французи, — парті де плезір? Прогулянка для розваги?

— Можливо. Та коли вже ми почали згадувати французів, згадаймо ще один їхній вислів: ле вен є тіре, іль фо ле буар. Вино розкупорено, його треба пити.

Марина зітхнула, різко повернулася і пішла до карети.

Позад неї бігла фрейліна Хмелевська, як завжди радісно-збуджена — чого, від якої трясці? — і як завжди щось захоплено вигукувала, плескаючи в свої маленькі долоньки.

— Се ля ві! Таке життя! Ах, ах! Ваша величносте, як ви вражаюче говорили! Вже одні ваші слова ощасливили цих нещасних, покращили їм життя. Дали їм надію. Зорю їм засвітили. Ах, ах, вони довго-довго згадуватимуть свою царицю, як диво-чудо, послане їм святим Христофором. Ах, ах! Пан воєвода має рацію. Ле вен є тіре, іль фе ле буар. Вино розкупорене, треба його пити!

Далі ніби все наладилося.

«На кожному струмку, — як згадуватиме один з учасників тієї поїздки, — були приготовлені добрі мости, і так до самої Москви».

В селах весільний поїзд цариці зустрічали (кимось перед тим попереджені і застережені) священики. Незмінно — з хлібом і сіллю. Виявляється, у руських такий звичай. Гм, зворушливо. Та ще й, зустрічаючи, «просили про милість».

Марина обіцяла не забувати своїх підданих. Була зворушена і схвильована. «Про цих людей, — казала, — я ніколи не забуду в Москві. Все робитиму, аби цим нужденним хоч трохи розвиднилось, — життя у них надто тяжке й безпросвітне».

З людьми мовби налагодилося, але почала каверзувати погода. Розгулялася весняна негода — так недоречно. Од сірих, низьких небес, од навислих хмаровищ засіялась безконечна мжичка, дороги швидко почало розквашувати, карети кидало з боку на бік... Але — терпіли. (Треба було або раніше вибиратися в дорогу, доки шляхи ще були схоплені морозами, або пізніше, як вони протряхнуть.) Грузли в грязюці, моква діставала до тіла, але все ж рухались у далину, що була безпросвітною й каламутною від негоди. Збадьорило те, що на якийсь там день, як поїзд опинився в межах Московської держави, нарешті відбулася довгоочікувана офіційна урочиста зустріч із владою: весільний поїзд цариці зустріли бояри і царські служки, послані для цього Дмитрієм Івановичем на кордони Московії. А з ними прибула й тисячна охорона стрільців. Бояри вручили Марині царські грамоти і 35 тисяч рублів — «на прокорм», вітали свою матушку, кланялись їй до землі, і це Марину й геть розчулило. (Окремо була грамота для воєводи Юрія Мнішека.)

А ще для цариці було приготовлено близько шести десятків — здається, 54 — коней, і — всі білі-білі. Красота. Не коні, а — картинки. А ще виявилося, що з самої зими царицю чекали в тих краях розкішні сани, але зима минула і в санях уже не було потреби — жаль! Але білі коні! Числом 54. Коні — змії. Марина була в захваті і чи не кожного коня поляскала по шиї, і щось потім навіть наспівувала про білих коней, які чи не алюром мчали її до Москви, столиці її — ЇЇ! — царства.

Фрейліна Хмелевська, яка час од часу підсідала в карету цариці — «Чи будуть які повеління, ваша величносте?» — запитувала, готова виконати будь-яке доручення своєї повелительки.

— Будуть, будуть, — сміялась Марина, — зв’яжися з небесною канцелярією і замов у них пристойну погоду. Бо такої... мм... противнющої погоди, яка наздогнала нас на московських кресах, я, здається, ще не зазнавала у своєму житті.

— Ваша величносте, коли весною задощить, селяни завжди радуються: на врожай! Будемо вважати, що й нас московські небеса зустрічають тими благодатними дощами, які приносять врожай. А буде хліб, буде і спокій у царстві — що ще треба бажати? Будемо вважати, що це не противнюща моква, яка нас переслідує чи не від самого Дніпра, а благодатні дощі, що їх ми веземо московському люду.

Фрейліна Хмелевська радісно заплескала у свої маленькі долоньки, а тим часом в’їдлива моква, що проймала весільчан до кісток, припустилася ще дужче, ще дошкульніше. І весільний поїзд Марини Мнішек, пірнувши в сіру безпросвітну мокву, здавалося, загубився на московських просторах і їхав вже в нікуди...

Перша ночівля на дорозі від прикордоння Московії і до Смоленська була в Красному — дванадцять кілометрів від лівого берега Дніпра. Село давнє, чимале, було колись багатим, але на той час так збідніло (особливо його викосив голод, що лютував в останні роки царювання Годуна), що не спромоглося навіть прихистити на нічку польських гостей. Марині, воєводі Мнішеку та ще кільком високопоставленим членам весільного поїзду з трудом знайшлися сякі-такі «світилки» — чисті ізби, — хоч поляки й скаржилися, що «біднувато для першого разу», — а решті весільчан довелося ставити прямо на вулицях намети — добре, що їх завбачно прихопили з собою в дорогу. Воно б і нічого, але різко похолодало, моква ще дужче — хоча куди вже дужче? — посилилась, холодна, противнюща, затяжна. Небеса як прорвало, гули сирі вітри, іноді навіть зривалися сніжинки. За одну ніч і геть порозквасювало дороги, перетворивши їх на ковбані, залиті земляною юшкою, все — карети, коні, люди — були мокрі, заляпані грязюкою, колеса часто ламалися, і здавалося, що до Смоленська, не кажучи вже про Москву, вони ніколи не доберуться.

Наступну ніч теж спали в наметах, промоклих наскрізь (та й ставили їх серед грязюки), — гусари бурчали і вимагали «припинити таке нахабне ставлення погоди до них, вірних вояків корони».

— Погода поки що не є в моєму віданні, — сердився Мнішек, сам мокрий з ніг до голови, заляпаний чорною юшкою. — Звертайтеся за більш точнішою адресою — до його мосці небесного воєводи. А я поки що воєвода земний.

Але гусари раптом почали вимагати — і це вони, доблесні вояки корони, як ще недавно самі ж і хвастали! — збільшити їм платню, враховуючи тяжкі погодні умови, а натомість їм у селах, через які проїздили, доводилося навіть самим шукати харч, аби не залишатися голодними...

Аж тут від Смоленська навстріч цариці Марині були ви­слані «три карети з вікнами, всередині оббиті соболями, із оксамитовими шторками». В карету цариці велено було запрягти цугом дванадцятеро білих коней, у дві інших — по шість. Білі коні (правда, вони швидко стали чорними від грязюки) жваво потягли розкішну карету, обабіч якої скакали гусари та московські служилі люди, весільний поїзд збадьорився (та й негода нарешті стала ніби вгамовуватися), і 21 квітня подорожани нарешті досягли Смоленська на Дніпрі, колишнього центра слов’янських племен кривичів, фортеці і ремісницького осередку на «шляху із варяг у греки», — 1771 кілометр від гирла Дніпра. Колись тут починалася дніпровська частина після сухопутної перевалки (волока) між водними басейнами Волхова і Дніпра, там осмолювали судна — звідси й назва міста Смоленськ. Колись він був у складі Київської Русі, потім був столицею Смоленського князівства, перебував у складі Великого князівства Литовського, згодом перейшов до Росії. (Коли у 1514 році місто обіклав великий московський князь Василій, мешканці прийшли до нього з проханням: «Не погуби город, но возьми с миром». У ХVI ст. майстер Федір Конь збудував навколо міста фортечну стіну висотою в 10 метрів, довжиною біля семи кілометрів і товщиною в 5 метрів. Уздовж стіни було споруджено 38 триярусних башт.) На Смоленськ не одне століття претендувала шляхетна Польща, і ось, здається, мрія ця здійсниться: Дмитрій Іванович пообіцяв його віддати королю Сигізмунду III — за підтримку останнього у справі організації походу на Москву. (А втім, своєї обіцянки він так і не виконає.)