Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

— Ваша величносте, це ж лотри і розбишаки з великої дороги! Кляті схизмати! У твоєму царстві не повинно бути таких людішек!

— А я сказала... сказала вам: відпустіть. А тому й виконуйте моє повеління!

«Худі людішки», почувши, що перед ними цариця московська, почали дружно кланятись їй до землі (дехто з них попадав на коліна і бив поклони), називали її матушкою та дякували — за дароване життя.

— Бес попутал, — бурмотіли, кланяючись та мнучи в руках облізлі вовчі малахаї, що правили їм за шапки. — Век не забудем твоей милости, матушка наша. Дай-то Бог тебе здоровьица и долголетия на троне в Москве. А мы хоч и худые людишки, но будем тебя славить-то.

Марина була потішена — це ж уперше на московській землі її як свою царицю визнають московити, бодай і «худые людишки». А тому випросталась і наче аж зростом повищала, а лице її, зазвичай веселе і привітне, трохи по-дитячому ще припухле, раптом зробилося холодним і владним. Такою її до того не бачив і батько. Подивований, лише буркнув гусарам:

— Виконуйте повеління цариці!

Розбійників і лотрів (правда, забравши їхніх конячин — з поганої вівці хоч шерсті жмут) відпустили з миром.

Задкуючи, вони все кланялись і кланялись Марині, як заведені, та раз по раз величаючи її матушкою.

— Єжай спокойно, матушка, до самої Москви тебя и твоїх людішек, тоїсть господ, ніхто й пальцем не тронєт-то. Спіши до свого білого ворона.

— До якого це... білого ворона? — Марина вже хотіла було сідати до карети, як і зупинилась, повернувшись до тих лотрів. — Ви про що, панове... Тоїсть людішки.

— А того, матушка наша. На Русі раз на сто років з’являється білий ворон. І несе він або добро, або зло. Це вже як повезе Русі, знацця. Він уже з’явився в Москві, і ти до нього спіши, матушко царице. До білого ворона свого.

— І що білий ворон цього разу приніс Русі? — поцікавилась Марина.

— Поживем — увидим, коли зрячие-то. Може, добро приніс, а може, і зло — нам до зла на Русі не звикать-то. А ти поспішай, матушко.

— Чого маю поспішати, як білий ворон сто років живе, — сам казав.

— Не те вчула, матушко. Не так мій сказ пойняла. Це ворон білий раз на сто років на Русь прилітає. А в самого у нього вік недовгий. Башку йому могут свернуть — у нас на єнтоє дєло много скусних мастєров. Та й білі ворони довго не живуть. Бо вони білі, знацця, не такі як інші. Тому й поспішай, матушко ти наша! Може, ще й поспієш, покєдова єму не почнуть башку сворачивать. Та крилишки йому подрєзать, у нас і на єнто мастаки єсть.

— Про що тобі пасталакав руський лотр і розбишака? — запитав її батько.

— Та-а... байку про якогось білого ворона, який прилітає на Русь раз на сто років і якому неодмінно руські скручують, як він сказав, башку. Буцімто він уже цього разу прилетів, і я маю до нього поквапитись. Бо вік у нього короткий. Він білий ворон, а білі ворони довго не затримуються у світі.

— Не треба, дочко, слухати пасталакання хлопів!

— А мені здається, що той хлоп має слушну рацію — на жаль. Вік у білих воронів і справді може бути недовгим.

Стурбований пан воєвода звелів перешикувати весільний поїзд і наперед відрядив загін гусар — для розвідки, чи не чекає їх ще де-небудь засідка волоцюг, якими аж кишіли дороги Московії. Марина в супроводі охорони й жінок та фрейлін їхала ближче до кінця поїзда, де ніхто не міг здогадатися, що цариця саме там, а не на чолі кавалькади.