Розділ «LAUDATIO. PARS III»

— Горгона у нас — важка артилерія. На чорний день. Он навіть поліція його боїться.

— Я бачив.

— Так отож. Не займай.

Лука опустив очі і заходився збирати сумку. Дарма собі Клим думав, його заклики до здорового глузду подіють, швидше вже навпаки. Питати він не спитає, але мусять же бути інші шляхи…

— А що це ти робиш? — поцікавився Клим.

— Що?

— Куди пістолета пхаєш?

Лука й незчувся, як його руки зробили самочинну спробу запакувати в сумку службову «беретту».

— А… це я трохи захопився.

— Ти це припини, — суворо мовив упорядник, — іще бракувало, щоби ти гуляв вулицями з бойовою зброєю в кишені.

Пістолет довелося повернути. Отож, як не прикро, домашні тренування з широкими рукавами відкладаються.

— А коли ж мене до роботи поставлять? Мора казала, вам люди потрібні!

— Ти спершу стріляти навчись, гаразд? А то зараз від тебе самі збитки, що характерно. Скільки тобі Вітій дав випробувального терміну? Місяць? Отоді й побачимо.

— Що — побачимо?

— Та чи ти бува, глуздом не зрушиш. Від нашої оце робочої рутини.

Лука незатишно смикнув плечима.

— А що, були прецеденти?

Клим глузливо вищирився.

— А ти як гадаєш? І не забудь мені за зужитий припас підписатися. Головне в нашій справі — що? Звітність.

— І залізні нерви.