Розділ «LAUDATIO. PARS IX»

Мора спантеличено роззирнулася. Іще б знати, де ті келії… Ага, нібито на плані було щось таке. Вгору… на другий поверх… Так, добре, хоч стара лишилася чатувати в передпокої. Але як тепер потрапити до двору?

Кілька хвилин Мора сторожко блукала коридорами, дякуючи долі, що загадкове повечір’я відправило сестер спочивати. На щастя, сходи невдовзі знайшлися, ще й до того ж відразу надвір.

Вийшовши з кам’яниці, вона глибоко вдихнула нічне повітря й підтюпцем помандрувала крізь низеньку арку до хирлявого садочка при кляшторі. Хвіртка була зачинена, проте, якраз до речі, Велько видав їй зв’язку старих, аж чорних од віку, ключів. Він стверджував, що забудовники монастиря навряд чи мали кошти на осібний замок, тож котрийсь із ключів-шаблонів мусив би підійти. Цікаво, де це Теззі встиг набратися звичок квартирного злодія? Але чхати, головне, що замок і справді підкорився. Мора зітхнула з полегшенням, втамовуючи недоречне гупання серця.

Вона прочинила хвіртку, і та, давно невживана, очевидячки, лунко заскреготала іржавими петлями. Може, й краще так — ті, що чекають з того боку, повинні почути.

Справді, за кілька хвилин три темні постаті протиснулися крізь вузькі дверцята. Отже, Магістрат таки дістався сиротинця, і Мора могла би нині забиратися з дороги. Вітій так і казав їй, але де там… не сьогодні. Адже це важливо. Адже це востаннє.

Ну, менше з тим. Слід пробиратися далі.

Приміщення притулку за давніх часів тулилося до монастиря, наслідуючи йому у всьому — від кремезних стін до вузьких високих віконниць. Тепер же старий будинок причепурили — розширили вікна, поклали глянсову червону покрівлю, висадили квіточки при ґанку. Лише чорний двір та підсобна прибудова лишалися нині автентично-занедбаними. Саме тут, припускав Велько, і могли тримати приблуд — подалі від ока шановних гостей з поліції, преси чи маєтних фондів.

Тримаючись густої тіні, магістратці вступили до невеличкого дворика при глухій стіні прибудови. Цей двір був давній, іще навіть мощений — камінням великим та необтесаним, крізь яке продиралася блякла трава. Посеред подвір’я великою темною плямою малювався колодязь, нині глухо забитий решіткою, проте навіть віддалік віяло звідти вологим, незатишним холодом.

Мора здригнулася, намагаючись оминути колодязь якнайдалі. На її подив, так само вчинив і непохитний Горган, ба навіть більше, він затнувся, проходячи повз, та, пришвидшивши крок, коротко озирнувся. До чого б це, цікаво…

Тепер, однак, перед ними інша біда — замкнені двері будови, до того ж, замок, на відміну від решти оточення, новісінький, отож Велькова зв’язка нині не зарадить. Кількома рухами Вітій звелів Луці пильнувати монастирський сад, а Морі — прохід до чільного корпусу. Горган тим часом видобув зброю, стрімко прикрутив глушника, і за мить замість пострілів — лютий посвист і брязкіт розбитого механізму. Схилившись до дверей, проквестор колупнув потрощений замок, і той зрештою відчинився.

Вітій ввійшов до приміщення першим, присвічуючи собі кишеньковим ліхтарем. За ним рвонув Лука, і Горган, глянувши несхвально, лишився чатувати. Мора, повагавшись якусь мить, приєдналась до квестора.

В будиночку було вогко і темно, лише з невеличкого вартового віконця над дверима падала кругла латка місячного світла. Блакитний вогник Вітієвого ліхтаря мандрував стінами, висвічуючи якийсь реманент та купи порохнявого мотлоху. Невже помилилися? — занервувала Мора. Проте ні, керований мовби якоюсь чуйкою, Вітій надибав під хідниками люк, що вів у запілля.

І от, за кілька хвилин, вони вже внизу, ліхтар блимає, стрибаючи зі стелі на стіни, і Мора загаює подих.

Так, тут дійсно тримали бранців. У маленькому підвалі — три на чотири метри — їх могло тут бути осіб двадцять водночас, про що свідчили ряди влаштованих одна понад іншою кубічних кліток. Нині більшість із них були порожні, лише в куточку тьмяніли два скорчені клубочки, які втім, почувши кроки, швидко підібралися і заблимали зірко, немов налякані звіренята.

Вітій смикано втягнув повітря і опустив ліхтар. Мора натомість ввімкнула свій і підійшла ближче. Двоє дітей, справді, років, може, вісім-дев’ять кожному. Сторожкі та замурзані діти вулиці, навчені вже досвідом стежити і мовчки чекати нагоди. Навряд чи вони тут давно — інакше, либонь, виснага та безнадія вгасили би їхній природний запал і рвучкість реакцій.

— Луко, пошукай ключі, — глухо кинув квестор.

Той мовчки рушив уздовж стін, підсвічуючи собі власним ліхтарем.

— Ось, — брязнуло поряд. — Знайшов! — Лука простягнув керівництву колечко з ключами. — Там іще дивний якийсь реманент… скляні ніби маски. До чого б це?

Вітій рвучко крутнувся до нього. Примружився.

— Ні до чого. Більше не пхайся туди, гаразд?