TextBook — Нема чого вибачатися, — мовив він, і дедалі глибший морок таїв тінь гіркого усміху. — Мора. Я хочу, аби ти знала…
Вона затримала подих. 3-позад чути було кроки Горгана та Луки, проте вони були надто далеко, до того ж вуличний шум та галас обступали їх, притишуючи звук.
— Я хотів сказати… — поволі мовив він, — що не витримав би цих трьох років, коли б тебе не було поряд.
Квестор кинув короткий погляд на тих, що ішли позаду. Мора знала, про що мова. Справді, вчинити так, як він, і щодня мати перед очима докази своєї помилки… мабуть, це було важко. Вона відчула, як тьмариться погляд некликаною вологою. Добре, що сутінь… Навдивовижу вчасно.
— Але все іще поверне на краще, — легковажно докинув квестор.
— Правда? — шморгнула вона.
Він обернувся, все іще із тим маячним юнацтвом в очах.
— Звичайно. Ми з тобою подолаємо все це. От побачиш.
«Ми з тобою.» Цікаво… Але нехай, нехай потім.
Вони вже майже на місці. Ліворуч — порожня й невидюща Кутна, праворуч — короткий провулок, що звався Чернечим, і тулився до брами Святого Юргена, наче сполохане дитя — до статурної мамки. Вхід до кляштору Святої Анни бовванів темною облямівкою з другого боку Кутної.
— Зупинімося тут, — звелів квестор.
Лука та Горган кивнули, відступаючи в тінь провулка. Мора накинула відлогу та глибоко зітхнула.
— Моро, — тихо гукнув до неї квестор, — Dominus vobiscum.
— Et cum spiritu tuo,[12] — усміхнувшись, відказала вона.
Правильно. Слід уявити себе монашкою. Хоч на кілька хвилин, а більше, сподіваймося, не знадобиться. Молодець-таки квестор. Замість слізних прощань він просто нагадав їй — це лише маскарад. Нічого страшного.
Кивнувши колегам, вона нарешті рушила до кляштору. Двері відчинені. Це добре. Це вже — півсправи. В передпокої темно, лише звідкілясь згори лине тьмяне сяйво, малюючи білястим просвітком широкі сходи та суворий камінь нетинькованих стін. Куди далі? Здається, на Вельковому плані містилася бічна галерея, що вела до внутрішнього двору… Нібито тут…
Зненацька за спиною пролунав дошкульний старечий голос. Мора ледь не підскочила, обертаючись.
— Спізнюєшся, сестро, — суворо мовила старезна, суха, як тріска, монашка. — Вже повечір’я сповістили, а ти досі не в ліжку.
— Я… — розгубилася Мора. — Вже біжу…
— Негайно до келії, — насупилася стара. — Чого стоїш, ну?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Новендіалія» автора Соколян М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „LAUDATIO. PARS IX“ на сторінці 7. Приємного читання.