Розділ «LAUDATIO. PARS IX»

— Що характерно, — буркнув Клим, з ноги прочиняючи двері нарадної. — Запіканка!

— Отже, сьогодні… — промовила жінка, мерзлякувато пересмикнувши плечима.

Цього вечора вона ніяк не могла зігрітися, і навіть старовинний коминок, що його розпалив гостинний господар, не давав удосталь тепла. Попри замкнені вікна та запнуті завіси, їй марилося, що до кімнати сочиться сирий сивий туман.

Наглядач, який досі сидів, замріяно споглядаючи полум’я, обернувся та повагом кивнув.

— Добре… це добре… — мовила вона, випроставши долоні та ступаючи ближче до вогню. — Отже, скоро ти… отримаєш бажане, і з тобою можна буде нарешті говорити про серйозні речі.

Господар звів брову, під якою — відсвіт жаринки, не інакше — сяйнуло червоним.

— Я не жартую з тобою, Заміє, — відказав він.

— Так, звісно! — сполошено згодилась та. — Але ж чи не варто нам з тобою подумати про майбутнє?

— Майбутнє… — відсторонено озвався Наглядач. — Яке майбутнє?

— Ми повинні все спланувати, — повідомила гостя, радіючи нагоді. — Варто лишень побажати, і вже сьогодні ти міг би керувати містом; ми розгорнули би справу — від наших послуг мало хто відмовиться, а люди Кліша переконають решту… Хоча, може, варто замінити Адася? Він був корисний, маскуючи твої плани, але нині, коли він так ганебно засвітився…

— Зачекай, — відмахнувся Наглядач, — ми з Адасем іще не завершили.

Мовби у відповідь на його слова двері прочинилися, й огрядний чоловік із метким поглядом поривно ступив до млистої вітальні.

— Чи навчитеся ви коли-небудь стукати? — невдоволено поцікавився господар.

Гість розсміявся.

— Не за цього життя! — гордовито мовив він, — а за іншого — то вже підберіть мені якого чемного moribundi…

Помітивши нарешті жінку, що стояла, припнувшись до господаревого крісла, гість глузливо вклонився.

— Заміє, моє шанування. Ти — як завжди — втілення краси і ласки.

Та лише люто зиркнула, не завдавши собі клопоту відповісти.

Наглядач підібгав губи.

— Є новини, Адасю?