Розділ «LAUDATIO. PARS IX»

— Ні! — кинув той, зручно вмощуючись у кріслі навпроти господаря. — Ви мали рацію, Наглядачу. Ані під хатою в нашої дівулі, ані під роботою — нікого, анітелень.

— Ну от, — зітхнув господар, звертаючись до жінки, — а ти казала, дітисько побіжить рятувати кохану. Де там! Нинішня молодь не йме віри дурницям. І це тішить, чесно кажучи…

Нараз у вітальні лунко зателенькав дзвінок телефону. Жінка здригнулася з несподіванки, тоді, люто чмихнувши, відповіла на дзвінок.

— Що?! — за якусь мить зойкнула вона. — В моєму притулку? Та вони показилися! Так! Зачекай, я передзвоню!

Замія Ольжич жбурнула телефон до кишені і гнівно зиркнула на господаря.

— Ти казав, я можу на них не зважати! Ти казав, віднині їх не існує!

Наглядач видихнув крізь зуби.

— Ну гаразд. Моя пропозиція була більш ніж щедрою. Я не хотів більше жертв, бачить бог! Але що ж, тепер… Тепер — годі.

Адам Кліш звів на нього спраглий погляд.

— Магістратські недобитки, — сухо кинув господар, — у Замії, на Кутній. Я не хочу, щоб хто-небудь з них вибрався звідти живим.

Адам та Замія перезирнулися, чи не вперше потішені спільною радістю.

— Сьогодні ніхто не повинен мені завадити, — промовив господар з лункою крицею в голосі, — ніхто, ні живий, ні мрець, ані Дух Святий! Подбайте про це, гаразд?

Обидва гості принишкло кивнули. Дарма, що невисокий та літній уже, Наглядач у такі хвилини викликав страх. І неабиякий. Такий, як зараз, Наглядач був лютішим за inferi, стрімкішим за larvati. Він і був-таки одержимим, хоч і не чужим якимось духом, а лише — і понад міру — своєю власною метою.

Мора нервувала, і це бентежило. За кілька років нещадного школення вона навчила себе бути опорою іншим — єдиною, хто завжди зберігав як не спокій, так бодай би тверезий глузд. Нині ж її заледь не трусило, і хто зна, від чого власне; коли це і був страх, то якийсь химерний і непредметний, що обступав її, неначе сутінь. Слід було терміново опанувати себе, бо ж від неї залежить успіх останнього, можливо, виходу Магістрату. Ну, нехай не успіх, та бодай би шанс дістатися місця без втрат.

Не те, щоби Мора не підтримувала Вітія, не поділяла його прагнення перешкодити згубникам дітей-приблуд, але їй здавалося, що після розмови з нею щось у квесторі здвигнулося, зламавши перепону, і нині мчало, не розбираючи дороги. Може, це й на краще, умовляла себе Мора. Може, давні біди послужать йому нині паливом, і, спопелівши, дадуть йому, нарешті, спокій. Можливо, погоджувалась вона з собою. Проте бентега не відступала.

Хтось легко торкнувся її плеча, і Мора заледве не підскочила. Велько сяйнув смутним усміхом і поклав на стіл папери.

— План притулку та кляштору Святої Анни. Ти просила.

Мора кивнула, намагаючись зосередитись. Отже, монастир з давніх часів опікувався притулком на Кутній. З часом сиротинець перейшов під оруду світської влади, але монашки подеколи надавали підсильну поміч, пильнуючи найменших чи заслаблих вихованців. Ймовірно, таким чином, що сестри-доглядальниці мають вільній доступ до приміщення. Судячи з Велькового плану, так і було: монастир та сиротинець містилися на одній території, розмежовані нині хіба невеличким садочком. З вулиці ж туди не потрапити — монастир віддавна оточувала висока стіна з малою замкненою зсередини хвірткою.

Дорога до сиротинця, таким чином, лежала через монастир. Принаймні для неї. Вітія довелося умовляти пристати на цей план, проте він зрештою визнав, що монашка з нього більш ніж сумнівна, на відміну від Мори, в якої був іще такий-сякий шанс.

Поки Мора розглядала план та воювала з ваганнями, повернувся Клим і поклав коло неї жмут чорного рядна, який за пильнішого огляду виявився монашою хламидою.