Розділ «LAUDATIO. PARS IX»

Велько різко видихнув. Тоді підхопився і закрокував кімнатою, не знаючи нібито, як збути своє зачудування.

— Ну, ясно тепер, чому Маркус хотів нас прикрити, — зрештою кинув він. — Дивно інше — як це він витримав аж он скільки, аби дійти до цього!

Горган кивнув.

— Гадаю, Вітій мав із ним якусь… домовленість.

Велько спинився і скоса глянув на Горгана.

— А ти… — невпевнено почав він.

— А я, — відрубав проквестор, — мав домовленість із Вітієм. Тепер усі, кожен із нас, вільні від своїх зобов’язань.

Він встав зі стільниці, очевидячки, пориваючись іти.

— Не думаю, що ми маємо вибір, — сухо докинув він. — Схоже на те, що Магістрату більше не існує.

Проквестор кинув на них нетутешній якийсь погляд і стрімко вийшов.

— Цікаво, куди це він? — невдоволено промимрив Велько. — І знов же, либонь, через крипту — зробили мені з неї прохідну…

Лука потягнувся до пляшки, відчуваючи, що його знову починає трусити. Гіркою насмішкою прийшов йому спогад про ті часи, коли він звитяжно та безуспішно шукав винуватців батькової смерті. Знайти і знищити Магістрат — це ж так йому тоді хотілося — от і маєш тепер… Якби ж то знати, що знищення Магістрату настане тоді, коли він, Лука, буде його частиною… Рівно ж як і… Стоп.

— Вельку, — гукнув він до зажуреного архіваріуса.

— Угм… — відгукнувся той, не піднімаючи погляду.

— А… коли беремо «умбру» і присягаємось не розповідати про справи Магістрату нікому, крім його співробітників, то… то це значить — не говорити нічого взагалі? Ані слова?

Велько примружив на нього уважне чорне око.

— Так. Хіба ти не помітив?

— Та помітив! — гарячково мовив Лука. — Але коли той гость, що дзвонив з телефону Тілії, запитав мене, скільки нас лишилося, я… я йому відповів!

— А що ти сказав? — зацікавився Велько.

— Сказав «достатньо», — мовив Лука. — То це як, рахується?