Розділ «LAUDATIO. PARS IX»

Проминувши войовничих підлеглих, Маркус Войцехівський підійшов до своїх безборонних колег, блимнув оком на Луку і просто-таки вп’явся вогнистим поглядом у проквестора. Та невловима іскра, що проскочила між ними тоді, за пам’ятних відвідин Магістрату, палала нині ярим полум’ям, не стримувана більше обачністю та удаваним самовладанням.

— Погано виглядаєш, проквесторе, — втішено відзначив Маркус. — Зносилася, авжеж, нарешті твоя крадена душа?

Горган не відповів. Таке було враження, що він дедалі менше розуміє, що діється довкола. Маркус нахилився, зазираючи йому в обличчя.

— Я давно уже міг би порішити тебе, як скаженого пса — і бігме, це б мене розважило! Але знаєш… Мене спиняла надія, що одного дня я розділю цю розвагу з нею.

Проквестор спроквола хитнув головою.

— Ти схибнувся, Наглядачу, — тихо промовив він. — Хіба Шацький був тобі вдячний за своє нове життя?

Лука затримав подих. Він, отже, мав-таки рацію! Маркус дійсно має намір відживити свою дочку! Але в який, власне, спосіб?

Войцехівський випростався і глянув зверхньо.

— З нею все буде інакше. Я дам їй силу того, хто звів це місто, і з нею Ненія житиме вповні.

Почувши таке, проквестор ошелешено блимнув, а тоді раптом смикнув вустами, мовби ховаючи посміх.

— Ну, коли так… Зроби їй подарунок.

Маркус зиркнув на нього скоса та, не відзначивши більше вияву почуттів, кивнув до своїх підручних.

— Заберіть у нього зброю і відпровадьте вниз.

Охоронці взялися знешкоджувати проквестора, і тоді нарешті Маркус уважніше зиркнув на Луку.

— То як же з тобою вчинити, хлопче? — замислено мовив він, і, попри приязну інтонацію, Лука здригнувся, настрашений. — Ти мені нині потрібен, як шпичак в кожусі… Як це не прикро, та доведеться нам, мабуть, з тобою прощатися…

Ну все, капці, з істеричним усміхом виснував Лука. Аж раптом Горган, якого охоронці щойно звели під руки, обернувся до Войцехівського.

— Глянь пильніше, Наглядачу.

Той стенув плечима і примружився. Він же теж носить лінзу, збагнув Лука. Але що ж, цікаво, він може в ньому розгледіти?

— О! — всміхнувся Маркус. — Це ж треба таке.

Що? Що треба? — занервував хлопець.