Розділ «LAUDATIO. PARS IX»

Лука підводиться, зачудований, захмелений розумінням. Йому мариться, певна річ, але в цьому маренні — своя правда, і нині він нізащо не схибить зі шляху. Головне тепер — не зволікати.

Отже, назад, і то бігцем. Сінна, Богословів, Сестринська, Підзамча… Вулиці та площі блимають повз, даючи дорогу, звільняючи шлях, лише з темних вікон та дверних пройм озираються на нього мерехтливо-світлі тіні, чиї обриси, старовинно-шляхетні — варто лише кинути погляд — соромливо блякнуть і вгрузають у туман.

Нарешті перед хлопцем мури Замку-на-Скелі, за якими малюються вигадливі обриси вартових веж та катедри. Звичайно ж, там нині зачинено, і штурмувати мури так само марно, як і в давнину. А втім, якщо навіть Чорний Дзвін на його боці… Лука видирається на високий під’їзд, звертає до бічної брами і, сягнувши її, притуляє до стулок долоні. Йому потрібно туди потрапити, йому конче необхідно бути там зараз, щоб не чинилося там, за мурами… Його знову починає бити пропасниця, лише тепер не від ляку, а від прикрої проволоки, неможливості діяти тут і зараз… Голова знов іде обертом, і на денці натуги прозирає примарна слабкість. Hi-ні-ні, лише не тепер…

І тут щось у дверях стиха тріскає. Не ймучи віри вухам, Лука натискає на стулки брами, і та повагом прочиняється.

Добре, нехай, значить, так мусить бути. Лука вступає на замковий двір і рвучко роззирається. Куди далі? Катедра? Королівські покої? Гвардійський корпус? Поки він гарячково розважує, назустріч йому із глибоких тіней при капличці виступає кілька тьмяних постатей. Ну так, звісно, невже він думав, що тут нема охорони? Втім, це не музейна варта, зовсім ні, і вони без зайвого слова відкривають стрілянину, але Лука вже на землі, за приступкою, і він знову діє швидше, вкладаючи в рух усю свою незужиту гарячку. Кілька секунд, хвилина, і він знов на подвір’ї сам, однак варто йому опустити зброю, як верткий мерехтливий світ, який так ревно лягав йому щойно під ноги, зненацька зраджує, тьмяніючи та відступаючи геть.

Лука насилу долає сходи і штовхає двері каплички. Тут владарює густа і лунка пітьма, лише срібне оздоблення образів зненацька відсвічує червоним. В очах тьмариться дедалі більше, і довкіл — жодної опори… «Умбра» небезпечна, він знав, але хто ж міг передбачити, що її дія, разом з його снагою спливе настільки швидко? Невже, дійшовши майже впритул, він так і не дістанеться осердя змови? Невже, попри власні жертви і власні здобутки, так і не зможе врятувати Тілію?

В цьому було навіть щось кумедне. Якби ж то лише стало сил розсміятись! Але їх не вистачає навіть на це.

Він і справді не мав наміру повертатись. Навіщо? Він мав зобов’язання лише перед Вітієм, та і ті були йому нав’язані замало не силоміць. Три роки… Цілих три роки того, що Явір назвав гниттям живцем, а насправді відчувалося як тоскна, безмежна байдужість, розігнати яку неможливо ніяк і нічим. Зараз, правда, у передчутті завершення поневірянь, йому несподівано легше, і навіть хочеться зупинитись, заплющити очі і вдихнути морозне повітря з далеким подихом смерекового диму. Колись дуже давно він любив цю пору — і запашний дим, і вологий відблиск ліхтарів на бруківці і навіть в’юнкий, облудний туман. Тепер все це важить не більше тіні, а однак добре, що є хоча б вона.

А ще — залишився подив, зачудування останнім власним вчинком. Навіщо він підкинув тому юному правдолюбові формуляр? Чого хотів досягти наостанку у такий дивний спосіб? Ну та зрештою, це уже теж неістотно.

Здається, він відійшов вже достатньо далеко. Досить. Нема чого тягнути далі.

Шляк, але що це таке? Позаду, там, де лишився Магістрат і всі його негаразди? Помилитись неможливо — стрілянина, і досить-таки хвацька, як на слух.

Невже ж це ніколи не припиниться, Господи?!

Йому зовсім не хочеться повертатись, але вишколене тіло чинить на свій розсуд, і ось уже — за рогом — порожня Канонічна, розсипаний бруківкою попіл та відчинені навстіж магістратські двері.

Він швидко підноситься нагору, аби з’ясувати, кого бракує і що за біда вигнала його на вулицю. Ну звісно ж, невгамовний інтерн зі своїм негаданим коханням… Побіг рятувати — невідомо, куди, невідомо, від кого; геніальне рішення, прийняте, авжеж, по зваженім розсуді. А проте, обсмикує себе Юр, чи він сам не вчинив би подібним чином, тоді, за старих часів? Та може, і вчинив би, хто зна…

Все це зрозуміло, і навіть логічно, і, може, навіть він сам, нехотячи, спонукав хлопця до дії… Однак, все ж таки, щось тут цій логіці суперечить. От хоча би — як це, питається, талановитий, але до пуття ще не стріляний інтерн, сам-один порішив двох inferi при магістратськім порозі? Проквестор чудово знав, що той на таке не спроможний — принаймні в нормальнім стані, а отже… Юрові не знадобилося навіть перевіряти кишені залишеного в конторі піджака — з кухні так густо повіяло млосним чадом, що він замало не заточився. «Умбра», ну звичайно. Певна річ. От іще шмат ідіота!

Він спинився в передпокої, не чуючи навіть, що йому втовкмачує збентежений Велько. Хіба його це нині обходить? Хіба він мусить нести відповідальність за всіх і кожного в цій триклятій конторі? Хіба не досить з нього, ні?

— Замкніть двері, — кинув лише, відпихаючи Велька з дороги.

Нехай. Нехай це буде востаннє. А як пощастить — ха! — йому не доведеться здійснювати задумане самотужки. А це вже легше, як не крути.

Але як тепер знайти того дурного Луку? Куди його понесло в його причмеленім стані? Ага, Велько казав ніби, що Клим якраз перед тим згадував ратушу, і хлопець міг би вибрати цей керунок. Значить, ратуша…

А хоча, чекайте, що це? Туман, звичний і ревний супутник, стелиться низько і відсвічує червоним, наче пролита на сніг кривавиця. Ах ти ж, холера! Скільки ж він вихлебтав тої «умбри»? Тепер не шукати зловмисників — тут би хлопця знайти, поки в ньому лишилася хоч би дрібка життєвої снаги!