Розділ «LAUDATIO. PARS IX»

Клим скривився.

— На те безліч причин, — дратівливо мовив він, — починаючи з їхнього звичного нехлюйства…

— Ну так, безліч, — підхопив хлопець. — Приміром, наказ когось впливового з міської ради!

Клим відмахнувся лише.

— Хлопець діло каже, — вступився за інтерна Велько.

— Ну гаразд, гаразд! — підкинувся упорядник. — То що ти пропонуєш? Нам утрьох іти штурмувати ратушу?! Чи ти не знаєш, хлопче, до чого призводить подібна дурість? Чи тебе сьогоднішня приключка нічому не навчила?

Велько при згадці про те похнюпився, проте Лука здаватися не бажав. Якщо Тілія і справді може стати жертвою шаленця…

— Климе, а що, коли попросити сприяння Лешека Чарного? Він же має якийсь вплив на високі кола, ні? І він повинен бути зацікавлений у затриманні убивць своєї доньки!

— А ти їх знаєш ніби, — скептично примружився Клим.

— Може, і знаю якраз! — підкинувся Лука. — Її вбито «червоною» кулею, так? Ну то Войцехівський, як працівник магістрату, має таку ж таки зброю!

Архіваріус збентежено зиркнув на Клима. Той похмуро кивнув.

— До того ж, — не вгавав Лука, — Маркус, очевидячки, здійснив це у змові із Клішем, колишнім партнером Чарного. Напевно ж, йому цікаво буде про це дізнатись!

Упорядник тоскно на нього глянув і зітхнув.

— Лука, пий ото краще і не муляй мені мозолів. Якби оці геніальні підозри, та й на кілька днів раніше… Тоді можна було би і Чарного задіяти, і Шафраника, і дідька лисого… А тепер — що? Від імені кого мені просити сприяння, коли Магістрату фактично уже не існує?

Він правий, мусив визнати Лука. Не існує — Магістрату, рівно ж як і будь-якої іншої можливості дістати допомогу. Навіть Горган, душогуб та кривдник, придався би нині, але і той завіявся бозна-де… Направду, цікаво би знати, де він подався і чому кинув такий погляд, ідучи, мовби не збирається вертатись? А коли й так, коли навіть перший проквестор покинув пропащу контору, то який сенс чекати самогубного геройства від інших?

Звівшись тяжко, наче продираючись крізь гущину, Лука пошкандибав до вбиральні, де і спинився, спершись долонями на тьмяне люстро.

Звідти, примруживши запалені повіки, дивився на нього боягуз та зрадник. Авжеж, саме так — там був той, хто прагнув правди, і зрікся її; той, хто вірив у помсту і поступився нею; той, хто обіцяв жінці захист і відступив, як наспіла в ньому потреба.

Дивись, казав собі Лука, той, хто нині безпорадно щулиться з-поза люстра — це та правда, яка буде з тобою завжди. І ти ніколи, ніколи, не зможеш дивитись на себе інакше.

Він рвучко відвернувся, затуливши очі долонями. Але навіть там, у невидющій чорноті, болючим сяйвом малювалися обриси вуст, повік, плечей, і його власне зачудування і радість виверталися нині підбоєм назовні, обертаючись жалючим соромом.

Ну нехай… нехай би він все ж таки зважився на це, але що він може зробити? Геть один? Та ще й такий, як тепер — безмаль непритомний зі страху?