Розділ «LAUDATIO. PARS VI»

— Левко Дваржек, — повідомив доктор, кидаючи Велькові «бомжеву» пенсійну картку.

— Рідних повідомили? — поцікавився архіваріус.

— Та то такі рідні, — гмукнув один з полісменів. — Власна дочка виставила його з хати. В неї чоловік — брокер, старими квартирами опікується, от вони, схоже, і надумали звільнити цінне помешкання.

Архіваріус несхвально цикнув.

— Чи не псяче життя? — зітхнувши, мовив він. — Але нема ради… Ми відвеземо його до лікарні на Веженці, коли ніхто не має заперечень.

Ніхто їх і не мав. Лука допоміг влаштувати вигнанця до фургона, де для цих потреб була передбачена м’яка відкидна лава з ремінням: дарма, що «клієнт» навряд чи відчував якийсь дискомфорт, жбурляти його, наче вантаж, ніхто не намірявся.

Нарешті Велько завів машину, і Лука з полегшенням стрибнув досередини, ховаючись від посмиків вітру та примруженого погляду Домбровича, який, очевидячки, намагався згадати, де ж це він його бачив. Тлумачити його здогади в хлопця не було нині жодного бажання.

Втім, химерний водій-архіваріус теж не навіював душевного спокою. Як от з таким працювати, коли він лише й чекає, аби ошелешити товариша як не згадкою про некрофілію, так повідомленням про кар’єрні перспективи в якості трунаря? Велько, ніби здогадуючись про потерпання колеги, метнув на нього глузливий погляд.

— І чого ти набурмосився? — доброзичливо поцікавився він. — Ти ж правди хотів нібито? Ось і маєш її — живу й нефільтровану…

Лука пирхнув.

— А для туристів ви її, значить, фільтруєте?

— Ну звісно, — заусміхався Велько, — фільтруємо, дистилюємо, додаємо барвників та приварків. А ти думав? Тонка штука — турист… дай йому правди, і, швидше за все, його просто знудить…

— Ага… — зітхнув Лука. — А на мені ви, значить, відпрацьовуєте рецептуру… Ну гаразд, то що там далі? Ви кажете — трунарі? А я ж, грішним ділом, гадав, що ми звемося Нічним Магістратом…

Велько усміхнувся, спрямовуючи «підводу» на порожній о цій порі міст, під яким сонно спливала чорна струмина річки.

— Magistrate nocturni, — кивнув він, — «Нічні власті»… Це були такі корисні люди, які, за латинським звичаєм, відповідали за спокій та безпеку о нічній порі. Про це якось не випадало базікати, але одним з обов’язків цієї установи було давати раду мерцям, які б надумали швендяти нічними вулицями. Набирали для цього професійних трунарів-лібітінаріїв, які мали фаховий підхід до клієнта… Лібітіна, пам’ятаєш, богиня смерті й похорон? Ну так от… Але з часом основні повноваження магістрату відійшли до міської варти, гвардії чи, там, поліції… Лишилося тільки те, що не міг виконати ніхто інший: впокоювати неживих.

Теззі зітхнув начебто навіть сумовито.

— Дехто з колег нехтує нашою славною історією, вважаючи себе чимось на зразок поліціянта. Воно, може, й простіше так; проте це перешкоджає формуванню здорової фахової гідності, і звідти всі наші сумніви й потерпання. Не віриш — на Мар’яна глянь: мучиться хлопчина, а давно вже міг би й заспокоїтись. Так що, вважай, проводжу з тобою профілактичну бесіду, аби потім Морі менше мороки.

Лука гмукнув. Йому стрельнуло, що, нехай навіть правду подають йому «з барвниками та приварками», але є в тому певна здорова логіка. Краще вже прийняти на віру щось бридке і тоскне, аніж тицятися в нього щоразу, чекаючи від роботи невідь-яких веселощів.

За вікном блимнули знайомі обриси лікарні.

— Гадаю, Мора попередила, кого слід, — мовив Велько. — Так що нас зустрінуть. Але знаєш, що… давай-но складемо Ювену компанію. Раз уже в нас видався такий профілактичний виїзд.