Розділ «LAUDATIO. PARS VI»

— Ну і як? — так само пошепки відказала вона. — Дізнався?

Лука зітхнув.

— Щось дізнався. Щось — і досі не збагну. Я сподівався, може, ти маєш докази його провини… Сам він мені не скаже, правда ж?

Тілія відступила на крок, міряючи нового знайомця скептичним поглядом.

— Хіба в мене є причини вірити тобі? Назви хоч одну.

Лука ніяково скуйовдив чуприну.

— Я не знаю, Тіліє. Але якби ти мала докази, достатні для судового звинувачення, ти б уже оббивала пороги поліції, хіба ні? З того, що я бачу, тобі б цілком стало на це зухвальства.

Дівчина відвела очі. Надто він гарної про неї думки. Що ж, нехай і далі так гадає. Не дочекавшись заперечення, хлопець провадив далі:

— А отже… висловлюючи свої підозри, ти нічим не ризикуєш. Навпаки — дістаєш нагоду їх перевірити.

— Нагоду — в твоїй особі?

— Угу.

— Ну, вже! А хіба ти зможеш мені розповісти, навіть якщо захочеш?

О, тут вона поцілила в яблучко. Лука миттєво спохмурнів.

— Розповісти, може, і ні… Але ніхто не забороняє мені діяти відповідно до того, що я дізнаюся.

Тілія не могла не відзначити, як серйозно, вже майже на межі пафосу, заговорив її візаві. Це було навіть трохи кумедно.

— Діяти, еге? — тонко усміхнулася вона. — Значить, ти повідаєш мені про свої здобутки, висловлюючись, як би це… мовою тіла?

Вона ворухнула плечима, ілюструючи своє припущення. Хрести у вирізі дзеленькнули. Хлопець повів очима, як причарований, а тоді обсмикнувся, злодійкувато відвівши погляд. Тілія тихо пирхнула. Попри всі свої страшні таємниці, він був іще такий молоденький… Трохи старший за неї, але, як на цинічного вбивцю, йому бракувало того-таки вбивчого цинізму.

Можливо, йому й справді можна вірити. Це було б незле.

— Гаразд, я розкажу тобі дещо, — вона роззирнулася. — Але може вип’єш щось? Бо стоїмо коло бару, наче пришелепи.

— Ні, — швидко відказав Лука. — 3 мене вчорашнього стало.