Розділ «LAUDATIO. PARS V»

Моя кельнерко чарівна,

Царства спраглого царівна,

Дай вина!

Лука стріпнувся — в цю мить, мовби у відповідь на заклик нахабного молодика, хтось подав йому повну чарку замість спорожнілого «плацебо». Це був незнайомий хлопцеві напій — димно-червоний, з якимись мовби навіть блискітками в глибині. Обернувшись, він зобачив, замість знайомої кельнерки, ту саму дивну дівулю, що говорила зі сторожею. Нині вона дивилася не вороже — але мовби чекально; на юнім, хоч і дико розфарбованім лиці, припорошена привітністю, малювалася зірка напруга.

Повагавшись, Лука взяв склянку.

— А воно не отруйне? — обережно поцікавився він.

— Зрештою — так, — криво всміхнулася дівчина. — Але ти стільки не вип’єш.

Хлопець відпив частунку. Це було смачно.

Тут не муляє провина,

Коли мовиться pro vino,

І мине лиха година,

Як хильнеш гірку до дна.

Ти крізь чарку глянь, побачиш,

Світить нам зоря, юначе,

Рятівна!

Лука глянув крізь чарку. Користуючись нагодою, примружив ліве око. І ледь не зойкнув. Дівчина світилася, наче смолоскип — гаряче, коли не сказати, люто.

— Чим завдячую? — спитав він, кивнувши на чарку.

— Своїй холерній привабливості, — відказала дівчина.

Це було жорстко. І глузливо. І розпачливо.

— Тобі що, допомога потрібна? — спитав Лука.