Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Чого горнятко не стоїть на своєму місці? Вставай, курво, до роботи, до роботи! — і в морду, і в морду… — Буде, як я сказав.

І не мала ні бідолашна, ані її батьки ніякого права голосу. «Бик удома?» або «Що наш бик робить?» — тихенько перепитували один одного, шиючись по закутках.

Лихословив так, що боялися його всі — від односельців до псів. Деякі стають добрішими, як приймуть на груди чарчину-другу, але тільки не Юрко-бик: у нього зразу просиналось тваринне бажання дати у фізію комусь із хатніх. Юрко вдався в покійного батька, тож найкраще з ним обходилась його мати, яка за довгі роки побоїв і принижень навчилась безпомилково визначати настрій — колись чоловіка, а тепер і сина.

— Юрчику, попробуй ще сира з зеленою цибулькою, ти ж любиш, шо… Маленьким був, то щепір’я[13] так ївсь, так ївсь, га…

— Як там Марія поживає? — поцікавився син, дивлячись у вікно навпроти.

— Та як, як… потихеньку… во, і сира мені дала. Щоправда, якась скупа останнім часом зробилася: і молока менше дає, і хлібом уже не ділиться…

— Ще не в тяжі?

— Та ні, ні, щось там, тево, не виходить у них зі Степаном… — стара раптом сповільнилася й поставила миску. — Ні, Юрчику, ні… Не треба вона тобі, шо…

— Не твоє то діло, зрозуміла?

— Та так, так, зрозуміла… Бери, бери, їж. А знаєш шо, я таке шось виділа, — вправно перевела мову мати. — Два тижні тому в грозу на цвинтарі чорти повилазили, і як блискавка вшкварить — р-р-раз! — один чорт на хресті скаче, — два! — і вже двоє їх бігає!

— Дурна ти мати є…

— Дурна, дурна, — запопадливо зі сміхом погодилася баба Шо-Га.

Юрко аж навіснів від спогадів про Марію: колишнє шалене обожнювання за довгі роки переросло в ідею-фікс помсти…

Так, це вона, вона винна, що він не може ні з ким зжитися… Усе було б інакше. От курва…

— Чорти, кажеш?.. Ну-ну…

Червень сипав грозами й рясними дощами. У підпіллі було парко, і навіть люфт не рятував від задухи. Естер із дітьми не могли дочекатися сутінків, щоб подихати свіжим повітрям на кладовищі. Як випадали місячні ночі, то можна було розгледіти надписи на могильних табличках. Давид зі своїм допитливим розумом поступово вивчив усіх покійників села й навіть устиг побачити цікаві речі, над якими потім філософствував у денні години. Він зауважив, що чоловіки переважно не доживають кілька днів до свого дня народження, а жінки відходять кілька днів по ньому: то, напевно, жінки більші мрійниці й люблять подарунки чи плекають більше надій… Отже, мрії й сподівання на краще подовжують життя?.. З десяток жінок були упокоєні разом із дитинкою — померли під час пологів, важка, видно, то справа для жінки… Дізнався, що багато люду вимерло десь неповних тридцять років тому — був якийсь мор у селі…

В одну з таких ночей він підкликав матір до маленької могилки, і Естер зрозуміла, який великий біль довелося пережити сім’ї їх рятівників. «Але якби не ця втрата, то чи допомагали б вони нам… Який парадокс… Лише власний біль відкриває очі на страждання й біди інших, робить співчутливими до чужого горя. Ситий голодного не розуміє, як і здоровий — хворого…» — думала жінка.

— Давайте дочекаємося зірочки, що падає, і загадаємо бажання — нехай усе щасливо складеться в Марії з новою дитинкою, — пригорнула мати до себе дітей.

Їхній світ поступово став чорно-білим… Пахли чудові чорно-білі квіти серед темних хрестів і гробовців, освітлених майже білим місяцем на чорному нічному небі… Невдовзі заспівали перші півні, і сім’я поспішила до свого сховку, який для них став світлим острівцем спасіння в чорному океані зла… Темною й теплою горою мирно спала їхня наземна чорно-біла хоронителька Краса, і довгий час замотувався на велику бобіну чорно-білого кіно…

Передобідню тишу наступного дня розірвав несамовитий крик зі сторони хати баби Ганки Шо-Га: