Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Тітко Маріє, а ми зможемо сьогодні хоч на трохи вийти?

— Що, Давидку, ніженьки вже би побігли-побігли? — посміхнулася Марія. — А дівчинка що там наша — мовчить?

— Усе буде добре, молимось про її видужання…

— І я молюся… Бог нас почує, і буде наша Мар’янка щебетати, як та пташечка…

— Спасибі, Маріє…

— Ну, вже як добре стемніє, то обережно хтось вийдіть, добре роззирніться — тут усі хати далеченько, ми до цвинтаря найближче, а його ввечері всі минають… — зараз для нас то добре… Там і посидіти вночі можете, і походити… не бійтеся, ніц із вами не станеться… Живих треба боятися, а не мертвих… Тільки через дорогу баба Ганка живе, але вона з півнями лягає…

Уночі Давид обережно підняв дошки: Краса спокійно подивилася на нього великими вологими очима і навіть не піднялася; лише стривожено мекнула Козетта і в чомусь засумнівалися сонні кури. Хлопець обережно вийшов на вулицю — уже не світилося в жодній сільській хатині, і Давид повернувся за своїми. Нічне небо розрізали яскраві блискавки, але грому ще не було — наближалася гроза. Естер із дітьми тінями шмигнули до цвинтаря — він був метрів за двадцять від обійстя Врублевських. Нічне повітря було напоєне весняними пахощами різнотравного буйноцвіття — після цілісінького дня перебування в тісноті хлівної схованки кожен ковток свіжості ніс людей рікою неземного блаженства. Химерні польські надгробки й кремезні хрести в спалахах світла лишали в голові Давида фантастичні чорно-білі фотографії. Естер із Мірою присіли на лавочку перед якоюсь могилкою; м’який килим барвінку мереживним гаптуванням з’являвся під час спалахів.

— Боже, як добре, як гарно… Спасибі вам, мертві, що рятуєте нас, живих… Вибачте, що прийшли до вас уночі…

Давид відчував себе майже щасливим: йому хотілося підняти руки до неба й кричати: «Спасибі тобі, Боже, за цих два дні спокою, щастя й волі — дні нашого щастя». Естер, яка завжди боялася трьох речей: блискавки, кладовищ і щурів, — раптом зрозуміла, що цього страху більше нема, і щаслива посмішка не сходила з уст, і кожна клітинка тіла прагнула цієї життєдайної грози. Громовиця наближалася, і перші важкі краплини поспішили додолу — люди з задоволенням підставляли лиця весняному дощу. Блискавки навхрест краяли небо, наче небесні боги затіяли над селом гігантську космічну битву; звук і світло збіглися в часі — місцина опинилися в епіцентрі стихії.

— Міква… міква… — радісно шепотіла Естер, розтираючи небесну вологу по лицю.

— Міква, міква! — радісно підхопив Давид, скидаючи з себе сорочку. Щось напружено згадувала Мірочка, і струмки зливи намагалися вимити з дитячої голівки весь бруд перенесених бід і принижень.

— Міква, міква… — безперестанку кричав Давид, наче протягуючи тонку, давно забуту ниточку спогадів у вушко крихітної надії на краще…

І один день життя — це все ж таки життя, а це була ще й найщасливіша мить за останній час… Естер стояла, піднявши руки до неба, її вуста шепотіли молитви про спасіння, а Давид, радісний і збуджений, наче танцював між могилками. Живі, стоячи на мертвих, з усією силою відчуттів насолоджувалися кожною хвилиною свого життя, а присутність смерті додавала ще більше бажання жити.

— Жити, я хочу жити-и-и! — кричав небу Давид, і мовчазні цвинтарні символи смерті своїми антенами відсилали це прохання вище.

Танець життя на сільському кладовищі час від часу освітлювали феєричні спалахи, а грім наче відповідав: «Т-т-та-а-ак! Т-т-та-а-ак!» У баби Шо-Га на дощ боліли кості, і вона довго не могла заснути. Визирнувши у вікно, стара аж вклякла від страху: на цвинтарі, у спалахах блискавки, вона побачила щось та-а-аке… Якісь дві темні фігурки з піднятими руками дивно рухалися між хрестами: то з’являлись, то пропадали… Стара марно намагалися витерти шибку, а зовні по ній лило і лило…

— Здалося, шо… Чи ні? Видно, чорти з тією грозою з-під землі вилізли… Прости Господи, а може, то неупокоєні душі, га?.. Нє-є, здалося, здалося…

Стара, хрестячись і шепочучи щось, поплентала до ліжка.

Із червнем прийшли Зелені свята, або Трійця. Марія любила це свято: заквітчувала кленом одвірки хати й стайні, по галявинах лісів визбирувала пахуче зілля лепехи, або шувару[12], розкидала його по долівці й гостро відчувала, як її «Я» розчиняється в усьому живому навколо, а світ людської пихи, заздрісності й повсякденних проблем якось тьмяніє: чи то настав пік травостою і найбільших покосів і було не до смакування образ, чи то всі згадували, що треба ретельніше виконувати християнські обов’язки, — та село стихало і кожен поринав у наведення ладу в хаті і в помислах… Степан тепер спішив додому: повна фізична й духовна гармонія з Марією виводила їх обох на вершини найвищої насолоди одне одним. Марії подобалося в чоловікові геть усе, а особливо запах, вона вирізнила б Степана із зав’язаними очима серед сотні… ні, серед тисячі чоловіків. Це був її і лише її запах улюбленого чоловіка. Часто перед пранням Марія нюхала його сорочку, і цей запах збуджував її, як молоде вино. Степан купався в пристрасній любові дружини й розумів, що саме врятовані люди якось пробудили жінку до нового життя… «Хай там як, але ми вчинили по-християнськи, і, напевно, це є Божа нагорода… Невідомо, скільки вона триватиме: місяць, рік, два… те блаженство душі і тіла того вартує», — думав Степан. Марія почала дуже гостро відчувати всі запахи, звичні раніше підсилювалися в кілька разів. Трави, квіти, худоба створювали неймовірну симфонію запахів, у якій жінка безпомилково впізнавала кожен.

— А у нас сьогодні — Зелена субота, Зелені свята починаються, киньте трішки і собі на долівку шувару, — Марія подала з вечерею зелень у сховок.

— А що це за свята? — поцікавився Давид, приймаючи лепеху.