Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

У напівтемряві по обличчю Естер потекли сльози: «Гіта… Так ось за що вона дякувала… Хороша людина була…» Жінка сиділа, обійнявши Мірочку, і пестила дочку по шовковистому після нафтової купелі волоссю — вона пам’ятала слова доктора Ляндесберга про те, що час, ласка і спокій — найкращі лікарі для донечки. Тепер вони мали досить часу — аж до невідомості, і лише необережність могла його різко обірвати.

Давид сидів і думав, як сильно змінилося їхнє життя. Ще до війни вони були найщасливіші люди на землі: робили, що хотіли, мали повну сім’ю, власне житло, власну думку, вірили й будували плани на майбутнє. Ще вчора вони були як робочі віслюки… Хоча ні, до робочої худоби краще ставляться… Сьогодні вони майже вільні, але тільки від каторжної праці… Учора вони бачили сонце, а від сьогодні — тільки місяць… Учора їхнє життя залежало від волі Шнітке, а сьогодні — Марії та Степана…

— Мамо, а чому люди такі різні, якщо Бог, що їх створив, один?

— Усе залежить від сили їхньої віри, сину… Це як коріння, яке живить душу і вчинки. Людина без віри — як перекотиполе: несе його вітром хтозна-куди, і всяке сміття на нього намотується.

— А от дивись… Пригадай, скільки і серед євреїв було таких, хто нас і бив, і принижував, пам’ятаєш, там, у гетто, — а я з ними в синагозі молився… І Шнітке на шиї мав хрестика — я бачив, коли він обливався водою… І Марія зі Степаном — теж християни…

— Так, заповіді Бог дав і для християн, і для іудеїв однакові, це правда… А люди різні чому у своїх вчинках?.. Коли селянин сіє, то насіння, хоч і одне, але по-різному родить на різних полях… В одних воно пускає сильне коріння, і все, що робить людина, — це як крона, що розвинулася від нього: у когось — сильний дуб, у тіні якого відпочине й інша душа, а в іншого — отруйний олеандр, бо собі добре, решті — отрута… От дивись, ми троє зараз неначе святкуємо наш Суккот, або свято куренів. Хоча воно восени і лише тиждень, для нас воно триватиме більше… А ти, до речі, не забув, чому його святкують?

— Ні, звісно, не забув: ми проводимо сім діб у куренях, згадуючи про той час, коли наш народ жив у пустелі після виходу з єгипетської неволі…

— Так, Давиде, і ми вийшли з неволі, і це наш курінь, і навколо теж майже пустеля… Так от, ти знаєш, що в Суккот має обов’язково бути букет із чотирьох рослин…

— Так, це… дай пригадаю, бо в нас у Львові вони всі не росли, лише верба… Ага, пригадав: етрог, фінік, мирт.

— Так, синку, а знаєш, чому саме вони? Бо це є символи людей за силою їхньої віри, — продовжувала мати. Етрог подібний до лимона, має чудовий запах і смак — це ті, хто чудово тлумачить Тору й сумлінно дотримується виконання всіх заповідей…

— Як наш рабин… — замислено мовив Давид.

— Лулав, або пагін фініка, не має запаху, а лише солодкий смак — це ті люди, які поверхово знають Тору, але виконують заповіді Божі… Є ще люди, які самі не виконують заповіді, але вчать інших розуміти Тору — цим людям відповідає мирт, гарна рослина без смаку, але з духмяним запахом… А річкова верба і без смаку, і без запаху — це люди, які не вчать Тори й не дотримуються заповідей божих. Їхні листочки, що нагадують губи, — це ключ до молитви, і вони можуть ним скористатися. Але всі ці рослини ми в’яжемо в один букет, бо ми всі — люди, які мають допомагати одне одному.

— Ти все знаєш… Дякую тобі, мамо, за все-все на цьому світі, — пригорнувся Давид до матері. — Ти теж як етрог.

Естер приголубила сина, трішки помовчала й додала:

— Так і всіх людей можна поділити, незалежно від мови, віри… Просто не кожному приємно усвідомлювати, що робота його душі недостатня, і ховаються такі за дотриманням зовнішніх ритуалів… От Гіта з табору… Скільки вона допомогла… Та й життя своє разом із хусткою нам віддала… І хреста, як Шнітке, напоказ не виставляла, просто молилась… Бог у душі в неї жив…

Спекотний травневий день добігав кінця, небо затягнули високі сірі хмари з рожевим відблиском знизу. Той, хто хоч коли-небудь проводив цілісінький день у маленькому приміщенні, може собі уявити, як кортіло Давиду, Мірочці й Естер хоч на трохи вийти. До хліва, ритмічно поцокуючи, зайшла Козетта, потім поважно ступила Краса, за ними — Марія.

— Ось ми вже вдома і зараз вечеряти будемо, — присіла на маленький стілець і розпочала доїння. — Ой і важкий день сьогодні видався, — розпочала свої денні новини Марія. — Зранку хліб вчинила, уже допікається в печі, па-а-ахне на цілу хату, скоро скуштуєте; потім буряки треба було прополоти — просто на полі мусила лягати, щоб спину розрівняти… А вдень Краса як здуріла, — до лісу пішла, лісовичка ж ти моя… Уже і ягоди скоро будуть. Та ну їх, ті ягоди… — примовкла Марія.

Для Естер і Давида було великим щастям почути ці прості теревені: сила загостреної в темряві уяви переносила їх то в поле, то в ліс і дозволяла яскраво уявити всі прості образи недоступного для них наземного царства звичного життя.

— Ну, їжачки мої, їжте на здоров’я, — підняла Марія дошки.

— Спасибі тобі, наша рятівнице, — мовила Естер.