Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Якийсь парадоксальний цей світ, мамо…

Після Зелених свят Естер прийняла на світ другого хлопчика Марії. Утішена Марія була засмучена лише одним: що не можна повідомити батьків про таку радість.

— Ось, дивися, Естер, єдиний лист, який мені прийшов від тата, — дістала з-за образів дорогу пам’ятку: на пожовтілому аркуші виділялося лише два речення, перше й останнє, а решту чорною тушшю закреслив цензор: «Доброго дня, дорогі наші Марійко, Степане, Мар’янко!.. А так у нас усе добре…» То є великий мій біль, Естер.

— Я тебе розумію, Маріє. Та в тебе є хоч надія, що вони повернуться, бо живі. А в нас — нікого, зовсім нікого.

— Не кажи так, — Марія обняла Естер. — Ви нам тепер рідні, — трохи помовчала й додала: — А чи приїдуть мої? Я вже й не знаю, якої влади хочу. Бо як вернеться та, що випхала моїх до Сибіру, то й сподіватися на повернення марно…

У липні щось у війні змінилося: гуркіт близької лінії фронту доносився навіть у підземелля. І ось настав той святий день, коли можна було без страху вийти і, як решті людей, подивитися на сонце й на красу всього білого світу. Змужнілий Давид до болю в очах дивився на сліпуче сонце: за вісімсот тридцять два дні темряви й майже тваринного існування він став зовсім іншою людиною. Він знав, чого він хоче, куди йтиме, що зробить у житті. А чого — не робитиме ніколи… Там, унизу, він осмислив інше сонце світу й виніс його з підземелля у своїй душі. Посивіла Естер із незмінною усмішкою насолоджувалася красою вже не цвинтарних, завжди чорно-білих, а домашніх оранжевих настурцій та веселкових майорів біля хатини і милася, милася… наче хотіла змити майже трирічний наліт темряви й тваринного запаху. Вона вистояла, вона змогла врятувати своїх дітей, бути їм опорою. Її опора була в неї всередині — це віра в справедливість Божих цінностей. Мірочка виросла в справжню красуню й лише встигала бігати за маленьким Богданчиком, який щойно почав ходити і з надмірною активністю освоював новий, відмінний від колиски, розширений світ: спотикався, падав і знов біг туди, звідки його щойно забрали:

— Не можна, Бодя, не можна. Ну ж, боляче буде тобі… — Міра вправно підставляла рученята.

— Що вдієш: чинить, як і всі люди, — філософськи сказала Марія, розвішуючи пелюшки. — Кажуть: не можна, але поки не впаде або сам не обпечеться, не буде слухати — не вірить…

Епілог

— Я, Степан, стою перед Тобою, Боже, щоб Ти прийняв мою грішну душу. Легко бути Джеймсом Бондом — без дружини, дітей, відповідальності за них… зі зброєю, яка не обтяжує моральністю. Може, був я занадто покірним там, де не треба було би таким бути. Та не міг я бути інакшим, бо беріг я своєю стриманістю життя дорогих мені людей. Дякую Тобі, Боже, і прости мене, грішного, за ті страхи й сумніви, що мав у жорстокий час…

— Я, Естер, стою тут, перед Тобою, прийшла до Тебе, Боже, на Твій праведний суд. Прости мене за часи моєї слабкості й за те, що не могла я віддавати шану таку, як належить Тобі, Боже. Але віра Твоя й добрі люди Твої вивели мене та моїх дітей з темряви зла світу цього — дякую Тобі, Боже…

— Я, Ганна Шо-Га, стою тут перед Тобою, Боже. Каюсь у тому, що не виховала свого сина в любові до ближнього. Прости мені й гріх жадібності. У новому житті я вже того не допущу, обіцяю. Прости мене, грішну…

— Я, Юрко, стою тут перед Тобою, Боже. Несу гріх, більший, ніж у Каїна, більший, ніж у Пилата. А ще — переслідував людей безневинних. Прости мене, грішного, Боже великий…

— Я, Марія, стою тут, перед Тобою, Боже. Тяжко бути людиною. Прости мене, Боже, бо засумнівалася я в Тобі після смерті донечки, але доброта Твоя безмежна, бо дав Ти мені аж чотирьох синів і двох названих дітей. Дякую Тобі, Боже, і прости мене, грішну…

— Я — Бог. У Мене багато імен, та всі ви називаєте Мене світлом світу цього. То чого йдете, як у темряві, — спотикаючись і падаючи? Я дав вам обереги — заповіді, щоби впустили ви світло в серце своє. Але вірити слову ви не вмієте: як малі діти, набиваєте ґулі та синці на дорозі життя, щоб у кінці її прийти сюди, до Мене, з мішком гріхів своїх, зі словами: «Ти мав рацію, прости, Господи». Я посилаю вас, грішні душі, а вас тут — мільйони, знову на шлях удосконалення, у світ живих. А щоб росла ваша віра в нових тілах, будете спокутувати старі гріхи в родах жертв своїх — тих, кого ви образили словом чи ділом або до кого були байдужі. І возлюбіть їх, бо то є тепер ви…

Прощення хочете? Та прощаю Я вас, прощаю. Робота в Мене така. А ВИ… ВИ — СОБІ Й ОДНЕ ОДНОМУ — ПРОСТИТЕ?

P. S. Як будете в Єрусалимі, знайдіть, будь ласка, на Голгофі, у саду-алеї Праведників світу дерево з табличкою на честь Марії та Степана Січевлюків-Врублевських. Уклоніться пам’яті цих святих людей — Праведників світу цього…

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!