Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

Марія урочисто запалила свічки перед іконами й маленьким восковим ликом донечки, опустилася навколішки й почала розмову з Богом:

— Отче наш, ти, що є на небесах, нехай святиться ім’я твоє… Дякую тобі, Боже, що ти повернув додому душу моєї Мар’янки й допоміг врятувати трьох безневинних людей… То нічого, що вони з євреїв, які хотіли тебе розп’ясти, вони ж люди — творіння твої… Ти ж сам наказував любити ближнього свого, як самого себе… Та й син твій, Ісус, був вибраним сином єврейського народу… А українці — що, не роблять пакостей один одному?.. Теж, буває, і до вбивства доходить… Та й яка різниця: люди вони є люди… Допоможи, Матір Божа, накрий нас своїм невидимим омофором, щоб не рушили ті звірі в людській подобі ані їх, ані нас.

До хати нечутно зайшов виснажений за день Степан.

— Ще дякую тобі, Боже, за мого чоловіка — то є свята й найкраща у світі людина, я його люблю понад усе на світі… Після донечки, звичайно… Але він живий і повинен то зрозуміти й прийняти… — Марія закінчила молитву, піднялася.

Приголомшений Степан, який ніколи не чув таких слів від коханої, підійшов до неї ззаду й міцно обняв.

— Моя ж ти хороша, найдорожча, кохана жіночко, — обціловував вродливе лице, зволожені волошкові очі, відкрив тугі й спраглі близькості груди — і цілував, цілував… Спочатку один маленький, а потім зграя метеликів залоскотали в животі Марії — забута пристрасть спалахнула з силою вулкану. Давно вони так не могли натішитися одне одним, як у той вечір…

Баба Шо-Га, після заходу сонця звично глянувши в бік сусідів, аж перехрестилася: хоч усе небо було вкрите темними хмарами, та наче якийсь стовп світла стояв над садибою Врублевських. Звідки їй було знати, що то всі ангели світу зійшлися подякувати тим, хто в скрутний час сатанинського мороку й тваринного жаху зберіг у душі своє людське, посіяне Богом, і без сумніву і страху поклав на шальки терезів свого життя три інших врятованих життя… Нарешті на довгі молитви Марії вдячні небеса відгукнулися: у хатину була послана малесенька нова душа…

Естер із дітьми вперше за тривалий час опинилися в чистоті, теплі й спокої. У їхній підземній кімнатці місця вистачало, щоби всім трьом лягти, і ще трошки для нехитрих пожитків і відра для справляння потреб; висота — якраз на рівні зросту Естер. Через невеликий отвір у стіні, як казали місцеві, люфт, надходило свіже повітря, і можна було здогадатися, який час доби. Зверху над ними мирно сопіла, час від часу постукуючи копитами, велика чорно-біла корова Крáса — Марія через розкішні для будь-якого художника-абстракціоніста плями всіх корів називала Красими. Для Марії Краса була більше ніж просто звична для кожного сільського двору годувальниця. Та й що казати — у селі був справжній культ корови, так що кожен вдумливий історик, склавши два і два, міг докумекати, звідки взялося населення Індії — правильно-правильно: це нащадки українських аріїв, тільки розлінилися там, у теплому кліматі, так тяжко гарувати біля корови…

Усі події життя селян визначалися коровою: скільки дітей можна народити і, відповідно, прогодувати, а чи вже чоловіку до жінки — зась, і доводилось відлученому хлопові задовольнятися спогляданням чужих жіночок у звабливій позі прополювання городів… Та й кожна жінка в селі жартувала, що найкращий коханець — це город: і пози різні, і сім потів зійде… Корова керувала, коли вставати, коли лягати; корову треба доїти й виганяти — світанок і схід сонця, корови йдуть на обід — перша година, корова йде до стайні — захід сонця… У травні й червні весь люд із мурашиною наполегливістю сновигав із косами та вилами по пасовищах і узліссях — та ж молоко в корови де? Правильно — на язиці! І посаг дівчини теж визначався рогатими му-му…

Чи то корова дійсно розуміла людську мову й вбирала в себе філософські речі Марії, які вислуховувала під час доїння, чи то Бог посилає нам споріднені душі не тільки серед людей, а й серед тварин, та характером Краса вдалася у свою господиню: була переповнена власною гідністю й незалежністю, яку охоче демонструвала і людям, і посестрам по пасовищу. Гордо несла своє велике тіло туди, куди її кликав апетитний трав’яний запах, відмахуючи хвостом усі словесні претензії сільських пастухів, бо бити її прутиком, як інших, вони не відважувалися: Краса не втікала, як решта, а розверталася, приймаючи позу бойового іспанського бика, і довго спідлоба дивилася розумними великими очима на своїх мучителів — після такого гіпнозу ті починали, як буддисти, вірити в реінкарнацію людських душ у тваринні… Марії вона була і годувальницею, і хоч німою, але порадницею: жінка коло неї роздумувала про все на світі, і Краса, як істинний психолог, мовчала, а чуючи запитальну інтонацію, видавала вологими оксамитовими губами шумний подих, який правив Марії за знак того, що вона на правильному шляху. Краса відчувала свою вищість над людьми, які її оточували й залежали від неї майже в усьому: по-панськи неквапно вона виходила з хліва, трохи роздумувала, чи підходить їй сьогодні погода, домагалася смачного окрайця для заохочення і неохоче виходила до менш гонористих коліжанок по паші…

Тепер не тільки Степан і Марія, а й сільська королева корів Краса була утаємничена у велику справу порятунку безневинних людей, і ті теж цілком залежали від неї: для Естер із дітьми вона була їжею, захистом-оберегом і теплом. Марії, яка зранку зачепила її звичним «Но, Красо, вставай», під розумним і ображеним поглядом корови аж соромно стало за свою безцеремонність:

— Ти ж наша хороша, мамуся ти наша, вставай, уже сонечко зійшло, пастися підемо… тільки людей нагодуємо, — такі слова краще вплинули на Красу, і вона дозволила себе доїти.

— Як спалося? — підняла дві дошки Марія. — Не холодно?

— Усе добре, Маріє, спасибі.

— Тримайте хліб і до хліба, — Марія подала невеликий бідончик із молоком. — Будете, пробачте за слово, як їжаки: ті вдень сплять, а вночі ходять, але з кращим доглядом… Ми з Красою вам його обіцяємо… Так, Краса?

Корова шумно видихнула, в усьому погоджуючись з обожнюваною господинею.

— Ну, а як там наша Мар’янка? — заглянула в підпіл Марія.

Уперше за рік Мірочка виспалась у теплі і в товаристві лише рідних людей, а зараз, роблячи ковток за ковтком, наче прислухалася до давно забутого смаку справжнього молока. Для Давида цей сніданок видавався найсмачнішою їжею в світі.

— Степан казав, що все в таборі добре; подумали, що ви втопились у болоті; дасть Бог, не шукатимуть більше. Лише одну циганку розстріляли — за якусь хустину… Добре, піду я.

Марія старанно заправила дошки на місце, на них кинула жмутик соломи — нічого ззовні не видавало сховок.