Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Ти забув…

— Та ні, пам’ятаю…

— Ти — забув!..

— Та ні, пам’ятаю я, пам’ятаю!

— То чого ВОНО повертається?

Червневий ранок Львова розпочинався на його майже пасторальних околицях із першим посвітлінням неба: запізнілі соловейки, мов ті диригенти, святі у своїй наївності щодо музикальних здібностей підопічних, намагалися вкотре запропонувати всім абсолютну досконалість звукової симфонії; голосисті кури, усім обурені ґелґотливі гуси та індики в шпихлірах[1] долучалися у свій спосіб до прославляння нового дня; про щось веселе рохкали свині, поспішаючи в смачну багнюку Полтви; їм страшенно заздрили на весь світ численні єврейські кози, для яких найсмачніша трава починалася за межею досяжності мотузки; сонні дітлахи гнали флегматичних корів на випас… Сонце поважно несло своє тіло вгору, заглядаючи на червоні черепичні дахи центру й даючи сигнал до життя, — і вищий Львів починав додавати свої звуки: басовито шургали мітли двірників, хором вуркотіли у скверах вгодовані голуби, ритмічно цокали підкови вифранчених коней львівських фіакрів, ніжним сопрано входив час від часу дзвіночок неквапливого трамваю…

Важкі коричневі із золотим гаптуванням штори в помешканні Зільберманів по вулиці Святої Софії надійно оберігали дім від заздрісних очей та довгий сон його мешканців. Їм не було нагальної потреби рано вставати, їхні статки дозволяли не знати особливостей життя та утримання худобки й птиці — це було життєвим мішком бідніших євреїв з околиць. Зільбермани накопичили величезний досвід багатьох поколінь у ювелірній справі; предки їхні розпочинали як майстри з обробки діамантів у середньовічній Голландії, і поступово Європа, яка в муках і з муками для євреїв шукала своє політичне й релігійне обличчя, брутально й жорстоко виплюнула їх у свою тиху східну провінцію. І Аарон, син Якова, продовжив сімейну справу Зільберманів: він був власником невеликої, на десятьох майстрів, ювелірної фабрики та двох магазинів у центрі Львова. З того сім’я мала солідні прибутки, які не заведено обговорювати ні з ким. Правила хорошого тону передбачали таку розмову під час зустрічі:

— Як ваші справи, шановний Леві? Як здоров’я Сари, діточок?

— Усе у волі Творця, шановний Аароне, дякую, потихеньку.

— А як ваша комерція?

— Та щось не йде клієнт, здрібнів: чи то менше їсти почали, чи більше економити… А як там ваше золото-срібло, шановний Аароне?

— Що ви, Леві! Якщо вже й на продуктах економлять…

При цьому обоє співчутливо й із розумінням посміхалися, тому що лукавили взагалі-то обидва, бо не заведено в євреїв хизуватися своїм добром, і на те купа причин, і заздрість одноплемінників серед них точно не остання в списку, але вміння вести м’якенькі й тактовні розмови шліфувалося у своєму середовищі, щоб вижити в іншому…

Ранок уже мав усі права називатися днем. Сита червнева муха з монотонним гулом носила своє волохате тіло по кімнаті Давида, а той спав міцним сном, як спиться тільки в щасливому дитинстві здоровому хлопаці. Муха влетіла в павутиння й уперто намагалася звільнитися; звук її став роздратованим й уривчастим. Давид розплющив очі й філософськи споглядав на її страждання. Муха, знесилюючись, змінила тональність на вищі благальні ноти, але чорний прудкий палач уже поспішав до неї з глибин куткової схованки… За хвилю муха стала сніданком павука.

«Цікаве життя… — подумалось Давидові. — Адже і тобі сьогодні написаний кінець. А ти того не відаєш, герой».

Сьогодні був особливий день — день наведення краси й ладу для дому, його начиння й нутрощів і для всіх його мешканців, який не залишав жодних шансів пилу, бруду, павукам, окису срібла на коштовному столовому сріблі, брудним нігтям, волоссю, заплямленому одягу… Сьогодні була п’ятниця, і ввечері, із заходом сонця, наставав Шаббат — святий день Суботи, коли Бог велів відпочивати, думати про душу, молитися… А ще це була не лише п’ятниця, 20 червня 1941 року — сьогодні йому, Давиду, виповнювалося тринадцять років і один тиждень, і він офіційно ставав дорослим: коли євреї збираються для читання Тори в синагозі, їх має бути щонайменше десять, і тепер Давид мав повне право бути десятим. Він вестиме розумні бесіди з тлумачення Тори з найбільш поважними членами львівської громади, набиратиметься досвіду від найрозумніших людей і сам колись стане таким. Глибока повага до старших керувала життям Давида, і цей стриманий і ввічливий хлопець став би зразком і окрасою виховання будь-якої родини за межами національності… На честь майбутньої події на завтра були запрошені гості — близькі друзі Зільберманів. День мав бути насиченим, потрібно було вставати.

Давид промовив молитву після сну: «Моде ані… (Дякую Тобі, Царю живий і вічносущий, за те, що ти повернув мені мою душу милосердно. Велика віра в Тебе!)» — і опустив ноги на розкішний перський килим, який із часом ставав, як і все дорогоцінне, ще гарнішим і коштовнішим, й у випадку можливої скрути мав перетворитися на гроші; як, утім, і дороге дзеркало в позолоченій старовинній оправі. Та і, зрештою, в п’ятикімнатному помешканні Зільберманів не було дешевих чи випадкових речей: «Ми не настільки багаті, щоб купляти собі дешеві речі», — любила повторювати бабуся Циля. Дзеркало було гідним обрамленням до красивого обличчя Давида: виразні очі кольору міцної кави випромінювали впевненість і доброзичливість і гармоніювали з гарною світлою, як у більшості польських євреїв, шкірою, а чудовий овал обличчя, високий лоб, чорне хвилясте волосся, пропорційна тілобудова довершували образ хлопчини, і дедалі частіше на ньому затримували зацікавлені погляди дівчатка чи естетично налаштовані старші пані.

П’ятничний день мав свій усталений для кожного члена сім’ї припис до дії: Давид, як і всі, мусив прийняти мікву, ванну з дощової або джерельної води, і — це було святе! — підстригтися у фрезієра Зілмаха, хоч, власне кажучи, і стригти особливо не було потреби, але це був ритуальний вияв і поваги, і підготовки до Шаббату, потім із батьком він ішов до синагоги, опісля — суботня молитва та святкова вечеря.

Давид поспішив на сніданок. На просторій кухні з різьбленими дубовими меблями вже поралася бабуся Циля, яка понад усе любила в житті дві речі: своїх онуків — Давида й Мірочку — і свій посуд. Маленька, товстенька, з грушоподібною фігурою («Тут — метр п’ятдесят, а тут — три», — самокритично говорила у швачки), вона нагадувала великий і смачний пончик на Хануку, і пропорційними до розмірів тіла були її доброта та оптимізм, за що її безмежно любили онуки — Давид і особливо Мірочка. Проте сьогодні, по праву п’ятниці, переважала любов до посуду. Якби завідувач якоїсь ресторації опинився на кухні в Зільберманів, з ним би стався інфаркт… нервовий зрив… нескінченна гикавка… перетворення на соляний стовп… або ще якась неприємна хвороба, спровокована страшенними й невимовними заздрощами: посуду, та ще й якого! — тут було принаймні на три заклади екстракласу. Баняки мали чотири місця локації, і в кожного було своє святе призначення — носити в собі лише певну страву. У баняках для м’ясних страв не можна було готувати молочні, і навпаки; навіть їхнє сусідство Циля вважала гріховним. Улюбленим її заняттям було мити їх і начищати до такого блиску, що вони ставали як дзеркало, та коли бабуся Циля бачила в них своє відображення, то чомусь зітхала… печать блаженства тимчасово залишала її усміхнене симпатичне личко, і наставала черга нового об’єкта п’ятничної любові та нової порціі блаженства. Опісля вичищувалися два срібних столових сервізи, протиралися благородні мейсенські фарфорові сервізи; келихи з богемського скла залишалися для протирання Естер.