Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

Цілий місяць Юрко розмірковував над фактами і складав їх воєдино: втеча євреїв, яких не знайшли, нібито втопилися в болоті… А може, ні? Чорти на кладовищі… А хата чия близенько?.. А ким і де у нас Степан працює?.. От тобі й золотий ланцюжок… А молока стала Марія менше давати матері чого? Кілька ночей сидів Бик у засідці в материній хаті, усе вичікував і до болю в очах вдивлявся в обриси кладовища, і якось таки побачив непримітну фігурку, яка вигулькнула і наче розчинилася між гробовцями.

— От, курво, будеш знати, як хлопа, що тебе хтів і любив, під ноги брати… — при відході з переможною люттю цвиркнув у сусідський бік…

Жовтневої холодної ночі сон Врублевських розбудив нестримний грюкіт у двері: під порогом у місячному світлі стояв сам Шнітке з трьома автоматниками й вівчарками, поодаль тупцяв Юрко.

— Щось трапилося, пане майоре?

— Так. Одягайся, підеш із нами, — холодно процідив Шнітке.

Марія в нічній сорочці з добре помітним животом сполотніла й посунулася по одвірку. Байдужий погляд Юрка ковзнув по ній: «Вагітна… Шкода… Ну нічого, переживе якось. Степана приберуть, сам підкочусь… Може, і ліпше, що в тяжі — не буде така бриклива й перебірлива…

Степан на мить зупинився:

— Маріє, йди в хату, я скоро повернусь…

— Стояти! — раптом передумав Шнітке й рушив усередину — почався обшук у хаті. Німець плюндрував своїм зверхнім поглядом розкидане ліжко, святі образи в кутку, брудними чоботами по-господарськи ходив по чистеньких тканих ліжниках; тарілок після вечері — лише дві, горняток — теж, — зафіксував погляд Шнітке. Автоматники залізли в кожний куток хати й горища — ні слідочка… Далі перевірка вирушила до хліва: промінь ліхтарика вихопив сонних коня, корову, козу, курей; підлога — в соломі та гної… Перевірочна процесія вирушила на цвинтар. Степанові трохи полегшало: «Відвів, відвів від Марії… від хліва… Може, пронесе…»

— Заходь усередину, — махнув майор нагайкою на перший гробовець.

Степан перехрестився — гріх-бо який, спокій мертвих порушувати, і пхнув двері всередину: чотири запилених домовини й розп’яття зустріли допитливих живих. Наступні гробовці були замкнуті на великі висячі колодки; Юрко збігав по напильник і сокиру й із наростаючою люттю збивав, відпилював колодки: «Мусять же суки десь тут ховатися, мусять… що ж я, хіба зле бачив? Ото я обсерусь перед німцем, як ніц не здибем…» До світанку над кладовищем стояв скрегіт металу і гавкіт псів… Усі гробовці мали знищені замки; Шнітке годен був убити Юрка за брехливі відомості… А що вже скаже про його владу місцеве населення?.. Припис командування наказував лояльно ставитись до місцевих на західних землях, як таких, що постраждали від радянської влади. Ото підставив… Закляклий чи то від холоду, чи то від напруги Степан не мав ніяких емоцій на обличчі, тільки сині очі чистим поглядом спинилися на односельці.

Юрко не витримав:

— Чого витріщаєшся, курва… Краще сам признайся, де жидів тримаєш…

Степан тільки вище підняв голову й продовжував дивитися. Шнітке уважно спостеріг ситуацію і зрозумів: «Щось тут особисте… жінка… у Степана красива жінка… Нема тут жидів… Використав мене… так, використав…» — і, обійшовши по колу Юрка, з розмаху вперіщив його по обличчю шкіряною нагайкою і рвучко пішов.

Естер цілу ніч не зімкнула очей, лиш тихо молилась. Сліз уже не було — скільки можна?.. Шкода, що надія на порятунок виявилась такою примарною: це як ти бачиш зовсім близько омріяний острів після довгого плавання на уламках корабля, і тут тебе знову відносить у безмежну водну пустелю… Де, де межа океану їхніх бід?.. Діти спали, навіть нічого не помітивши, ну і добре… Марія… Як вона там, чи все витримала… Хоч би їх зі Степаном не били… Краще вже нам вийти, зізнатися, щоб їх… Тьху, що ж я несу… Розстріляють їх… і дитинку їхню ненароджену.

Зранку до хліва прийшов посивілий за одну ніч Степан:

— Ну, як ви там, витримали?

— Слава Всевишньому, що з вами все добре! — сльози радості нарешті потекли з вимученої Естер.

— А Марія, як там Марія?

— Лежить, щось, каже, живіт болить… Худобу треба подоїти…