Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— По-іншому п’ятдесятниця, це поява святого Духа, який увійшов в апостолів з неба, ми ж хрестимося: «В ім’я Отця, Сина і святого Духа. Амінь». Так от, на п’ятдесятий день після Великодня святий Дух зійшов із неба у вигляді таких вели-и-иких огненних язиків, які зайшли в апостолів і дозволили їм нести слово Боже…

— А у нас теж є п’ятдесятниця, — відгукнувся Давид.

— Та? — здивувалася Марія.

— Так, ми святкуємо її як день, коли люди отримали від Бога Десять заповідей… Щоправда, ми називаємо це свято трохи по-іншому — Шавуот…

— Але теж даємо зелені, — долучилася Естер.

— Гм… дивись, як багато схожого між нами, — здивувалася Марія.

У неділю зранку дзвони старої сільської церкви навпроти хатини Врублевських звично закликали людей до святкової служби. Усі-усі: від малого до старого — поспішили на закличний дзвін, бо найбільшим сільським гріхом було невідвідування церкви. Поляки, євреї, місцеві німці й українці ревно трималися купи, кожен своєї, через костели, синагоги, кірху, церкву — важко було вижити поза межами клану. Святково одягнуті Марія та Степан перейшли через дорогу, шанобливо вітаючись з односельцями. Після смерті донечки для жінки було справжнісінькою мукою відвідування недільних відправ: численні діточки, розсіяні між вірянами, нагадували про непоправну втрату, і Марії хотілося впасти на долівку обличчям, щоб їх не бачити, і молитися, молитися… А ще жінка відволікалася на сторонні запахи, звуки, перешіптування. «І навіщо ж ви сюди йшли, як не збиралися віддати цей час молитві… Як нема Бога в серці, то в церкві ви його теж не знайдете…» А люд сумирно ходив до церкви — молитися, сповідатися, причащатися, щоб, механічно відтарабанивши призначені на спокуту молитви, далі грішити без особливої задуми.

Перед Марією показно била поклони чолом товстозада Оксана з губами-варениками, які через малу вирізьбленість нагадували зовсім іншу частину жіночого тіла; дуже вже любила гріховні утіхи й чоловіку наростила та-а-акі роги, що дивно, як проходив у браму… Поруч Галька — перша «праведниця села», так могла у своїй заздрості перемити кісточки, що й архангели би на божому суді так не потрафили. «У своєму оці сучечок, а в чужому — колода» — це було саме про неї… Але так майстерно вони обидві ставили у велику заслугу ту показну боголюбність, що були перші авторитети сільського жіноцтва… Як гуска, крутила головою з презирливо підтиснутою губою й м’ясистим шнобелем Славка: хто там у що одягнутий?.. Найбільшою насолодою для неї було палити зілля на городі, причому вологе, щоб побільше й подовше диміло, і обов’язково — на ту сусідську хату, де щойно вивісили сушити випрану білизну, а як дим не потрапляв, то вправно переносила багаття на потрібне місце — знала, що всі мовчатимуть, бо паління хмизу було звичною сільською справою… Красиво хреститься… Вчинки, вчинки людей були красномовнішими за їх святенницький образ. Навіть ті, хто не виконував одну чи дві заповіді Божі, не вважали себе грішниками — цього мало, а решта виконуються, нащо заморочуватися якимось там самоаналізом… Бо для праведних і вірних християн села головне — вчасно висповідатись і сумлінно ходити до церкви… Та й священник теперішній міг учудити, то не колишній, якого Совіти десь прибрали, а дали такого, що міг служити і Богу, і чорту; не бачив він нічого грішного в тім, щоб вичитувати посеред служби список, скільки, хто і з якої хати винен йому яєць, сметани, борошна… Марія більше любила свої домашні розмови з Богом — на них не було цього нальоту фальші. Та й у Біблії, яку вона ретельно перечитала вже кілька разів, не було припису про те, що треба обов’язково ходити до церкви; молитись, вірити, дотримуватись… — то так…

А ще сьогодні Марії було важко стояти серед людей, бо запахи просто-таки перли на неї з незрозумілою силою, відволікали й душили щільною пеленою. Жінка протиснулась до виходу, скинула хустку, віддихалась:

— Щось не можу, щось не те… Степане, проведи мене…

Сільський люд після церкви плавно перетік через дорогу на цвинтар — пошанувати молитвою померлих. Для Естер із дітьми це теж була подія: вони чули вже забутий людський гомін, сміх, розрізняли голоси…

— Який час цікавий настав, — задумливо мовив Давид, — ми, люди, повинні ховатися від людей, хоча й нічого їм не зробили…

— Не звинувачуй усіх, сину; настане час — і ми вийдемо звідси, і я не хочу, щоб ти зневірився в людях. Люди як люди, є різні, і повір, більшість із них — добрі люди з великою душею. Може, вищі сили дали нам це випробування, щоб і ми стали кращі, більше їх розуміли, довіряли? Ваші тіла — це амфори, а чим вони будуть наповнені: чистою життєдайною водою чи кислим оцтом — залежить від вас…

Під час обіднього доїння Марія жалілася в пустий простір стайні:

— Та що ж воно таке — запахи йдуть, аж голова паморочиться від них… Навіть не знала, що й метал запах має… А тебе, Краса, кожен раз купати доведеться тепер, чи що?

Цівки молока утворювали густу пінку в маленькому бідончику. Жінка виглянула з хліва: ні, не йде баба Ганка, — і передала пиріжки, сир і молоко Естер із дітьми.

— Маріє, то ти, напевно, вагітна… Я теж, як ходила з Мірочкою, усі запахи чула. Вітаю тебе.

Ошелешена Марія застигла, потім, кинувши відро з молоком посеред стайні, погнала до хати.

— Спасибі, Боже милостивий, і ти, матінко Божа, і ви, усі ангели світу, за той найбільший дарунок, який ви мені дали, — стоячи на колінах перед образами, палко промовляла Марія. — Степане, Степаночку мій, у нас буде дитинка, — обернулася до чоловіка. Обнялися і довго так стояли, не витираючи сліз радості. «Дитинка, дитинка… Наша… Наш ангелочок… Нарешті…» — новина співала в головах радісною пташкою, робила їх найщасливішими на землі.

Баба Ганка Шо-Га приймала на свята сина. Той нечасто заходив, бо жив на іншому кінці села. Наскільки був красивий, показний і роботящий, настільки й мав чорну й підлу душу. Юрко мав уже другу дружину — купувалися бідолашні на гарне личко й облесливі слова, — але, як і перша, вона плакала та стогнала від його незрозумілого деспотизму.