Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Чортиця, чорти-и-и-ця рога-а-а-та! Щоб ти вже здохла, ше й копитами накрилася! Шоб твою господиню качка копла, шоб вона всралася! Ма-а-рі-і-іє, шляк би тебе трафив, чи ти там видиш, чи ні-і-і… Як твоя курва над моїми грядками познуща-а-ала-ся-а…

Зі сторони церкви в свою сторону цвинтаря, скоївши страшний гріх грядкожерства, неслася, мекаючи, напуджена Козетта; з морди звисали обскубані свідчення злочину; ззаду з несподіваною для свого поважного віку спритністю гналася, завиваючи прокльони, баба Шо-Га з дрючком:

— Шо я тепер робити буду, бідна й нещасна, га? І капусточка, і огірочки, і салата… О-о, моя салата… Шоб ти вже гімном своїм вдавилася, чортице!

З хати вибігла Марія, швидко все зрозуміла:

— Пробачте мені, тітко Ганко, повіддаю я вам то всьо — як не капустою, то молоком…

— На холєру мені твоє молоко, шо я тепер ціле літо робити буду, га? Шо, із твого молока мені огірок чи салата виросте, га? Пильнувати свою курву тре було, шо, га?! Бі-і-ідна я, бідна, помру від голоду-у-у…

Марії, яка годна була все віддати за збиток, набридло те підвивання:

— Ну то продасте одну шалінову хустину, то й голоду не буде…

Баба Ганка на мить завмерла — тема шалінових хусток була її священним табу: кривошию бабу Шо-Га ще більше викрутило від злості, і навіжене сіре око вп’ялося поглядом у Марію:

— Ти… Ти моїх шалінових хусток не руш… У сраці булась, гімно виділась…

Останні мости дружби між церковною і цвинтарною стороною були остаточно спалені.

— Поцілуй мене в сраку, шо, га! — плюнула розлючена баба Ганка, і Марія добре розуміла, що то є дуже-дуже надовго… — Мої хустки їй в око впали… Та хто ти така, шо, га? — бурчала стара, вертаючи додому.

Шо-Га відчинила стару дерев’яну скриню, по-місцевому куфр, і довго заспокоювалася: гладила й перескладувала своє нечуване за сільськими мірками багатство — тонкі шерстяні квітчасті хустини, наче сама згадка Марії могла забрати хоча б одну з них.

— Нікому… нікому не дам… нема чого… сама буду ходити… — видавала хрипкий шепіт над казковим різнобарв’ям.

Хустка, як найчастіше змінюваний атрибут, визначала модність її власниці й була найбільш обговорюваним предметом гардеробу та об’єктом заздрості сільського жіноцтва: не одна не могла спати після недільної служби, уздрівши нову красу на голові баби Ганки… Скільки їх було в баби Шо-Га, вона знала достеменно — аж сто двадцять одна, і всі відрізнялися квітами, краєм, тлом, та лише незначна частинка бачила коли-небудь свіже повітря… Шо-Га, замкнувши хату зсередини, часто дефілювала в них перед стареньким темним дзеркалом, і її душа розцвітала, як ті квіти на хустині, — так вона втікала у свій закритий приємний світ від постійних деспотичних виходок спочатку чоловіка, а потім і сина. У тому світі не було важкої праці, не треба було полоти й доглядати городи, і чудові казкові квіти фантастичних кольорів і відтінків розцвітали самі без догляду, ніколи не в’янучи, а Ганка була їх королевою, завше красивою й молодою, і всі уявні колишні кавалери були біля її ніг; до уваги в той момент зовсім не бралося те, що вони вже всі знайшли спокій навпроти…

Хустки на всю велику родину на адресу Ганки надсилав рідний брат із Канади, який тяжко працював там; знаючи, що за п’ять таких хусток можна купити корову, десь там, вдихаючи хімічні випари на заводі, мав надію, що вся родина безбідно живе, — наївний… Лише обом своїм невісткам — колишній і теперішній — баба Ганка дала по одній хустині, та й то не могла вночі спати, згадуючи їхню красу, яка відійшла від неї та її куфра… Якби жінці дали вибирати: або хустковий скарб, або син — вона б дуже довго думала, і хто зна, на чию користь був би вибір… Хоч родина рідної сестри бідувала, бабі Шо-Га було все одно: квітково-хустковий рай не передбачав іншого власника — навіть думка про втрату хоч якої з дорогоцінної колекції нависала чорною хмарою гріховності над головою Ганки й псувала настрій надовго. «Люди, вони всякі, більше паскудні, ніж файні… а хустки, о-о-о, це краса… вони бездоганні… мої… мої… Ніхто не вартує моєї краси… не віддам…» Старечі очі недобачали, що їй таки довелося поділитися своїм скарбом з підлою і крихітною міллю, яка успішно кілька літ множилася в натуральному шерстяному вмісті погано зачиненого куфра, перетворюючи гіпотетичне стадо родинних корів у тлінне решето… Та й душа її була, як та з’їджена міллю хустка: і від людей мала небагато приємного за життя, а людям віддала ще менше — Ганці подобалось, як хтось давав їй, бо дати щось навзаєм було рівноцінно подвигу. Тож нинішнє гурманське обжирання Козетти її городиною не мало ніяких перспектив прощення в баби Ганки.

— Чекай-чекай, от прийде Юрко, він вам зробить, — з ненавистю прохрипіла, споглядаючи сусідське обійстя у вікно…

Засмучена Марія доїла корову.

— Господи, що ж то тепер буде, не знаю… Син у неї впертий, недобрий, як той бугай негачкований, та ще й у поліції служить. Якось би то залагодити, бо нам усім ворогів не треба, о ні-і-і… Що ж ти накоїла, Козетточко моя, скотино ти засрана?

Прив’язана Козетта, зачувши своє ім’я, по-ангельськи лагідно мекнула.