Рабин вислухав, погладив у задумі бороду й нарешті дав дивну пораду: а ти приведи до хати козу — хай поживе в тебе тиждень, і за тиждень приходь…
Приходить бідний єврей за тиждень, плаче:
— Боже, як мені зле, зовсім зле: діти кричать, плачуть, жінка свариться, а коза смердить і ще постійно ме-е-е та й ме-е-е… Рабе, можна, я виведу її з хати?
— Ні, почекай ще тиждень, а тоді виводь і знов приходь до мене…
Через два тижні приходить єврей, світиться від щастя:
— Дякую, рабе, ви така мудра людина — мені так добре, так добре: діти не кричать, жінка не свариться, кози не чути… Як мені тепер добре!
Помиті й перевдягнуті люди теж були майже на піку щастя — табірне тваринне існування закопало всі-всі людські емоції десь на самісіньке дно душі, і потрібен був лікар-час, щоб знову усвідомити себе людьми. Марія з хвилюванням і трепетом дивилася на дівчинку:
— Як, як тебе звуть, квіточко?
Вимита й майже прозора дівчинка дивилася мовчки знайомими великими синіми очима.
— Міріам її звати, Міра або Мірочка.
Марії перехопило подих від чергового майже збігу.
— Вона оніміла від того всього, може, колись, з часом, заговорить, — промовила Естер.
— Можна, я буду звати її Мар’янкою — по-нашому?
— Так, це дуже схоже звучить…
Марія відчинила вхід до підземного сховку:
— Давайте, залазьте й сидіть там тихо-тихо; уночі будете на трохи виходити, а так вважайте, бо тепер ми з вами пов’язані однією ниткою — ниткою життя… Самі розумієте…
Бранці сиділи на обідньому перепочинку. Гіта, здавалось, хотіла ввібрати в себе кожну часточку сьогоднішнього дня: під співочий пташиний гомін із посмішкою вдихала на повні груди запахи весняного лісу, підставляла вимучене тіло теплим сонячним променям. Сьогодні особливий для неї день — вона це знала напевне. З лісу вийшли жінки, яких нервово підганяли до табору автоматники, ззаду Орлик терпляче волочив велику підводу хмизу. Усі невільники одразу зрозуміли: щось сталось… Лише Гіта не виявляла жодного інтересу до табірних новин: вона і так усе знала… Розлючений Шнітке з синхронністю маятника ходив туди-сюди перед понурими табірними шеренгами. Перекличка виявила відсутність аж трьох в’язнів: двох жінок і хлопця. Шнітке почувався обдуреним, а для будь-кого, а особливо людини зі зброєю, це було як привселюдний ляпас, тож його розпирало від бажання помсти. «Вівчарки не взяли сліду — отже, вони втопилися в болоті, це добре… Але як, як ниці євреї посміли розпоряджатися своїм життям?! Полегшення захотіли — пішли в інший світ… Підла-таки нація…»
— Сьогодні втекли троє жидів… Вирішили втопитися в болоті. Розстрілу інших цього разу не буде — потрібно закінчувати дорогу… Але всі сидітимете добу без їжі, — Шнітке витримав паузу… — І ще… — майор махнув, і вартовий підбіг до нього, тримаючи на дрючку квітчасту хустину, виловлену в болоті. — Чоловікам заборонено ходити в ліс. Один із втікачів переодягнувся в жінку. Євреї не носять таких… Це — циганське… Нехай вийде та, що посприяла втечі… Повторюю: чия хустина — два кроки вперед!
Усміхнена Гіта ступила вперед. Шнітке наче закипів від її посмішки — рвучко вийняв пістолет, і… куля пройшла між бровами… Розслаблене тіло Гіти нарешті дістало звільнення, і циганська душа полетіла у високе небо — до Бога й сина, останній раз споглядаючи улюблені зелені простори лісів, полів, табуни коней, маленькі дерев’яні хатки — усе звичне й дороге її циганському серцю — велике й неозоре з висоти, але надто мале, щоб знайшлася місцина і для неї…
Степан дуже вимучився й наче емоційно закляк. «Втекли, втекли», — повторював подумки чоловік. Аналітичний розум Шнітке не знайшов жодних доказів організованої втечі, недарма Степан так довго готувався.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Я, ти і наш мальований і немальований Бог» автора Пахомова Т.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог“ на сторінці 30. Приємного читання.