Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Тепер сюди, — підбіг Степан до болота з іншого боку.

Утікачі слухняно витягували ноги з грузької багнюки, що зі смачним чваканням неохоче віддавала своїх візитерів.

— Тепер стійте, а ти — за мною.

Давид обережно поставив ноги на онучі з машинним маслом; Степан зірвав з нього квітчасту хустину і щосили жбурнув її в глибоку частину болота, пообтирав його однією зі шматинок, просочених солідолом, — для знищення запаху, підхопив хлопчину на руки й швидко побіг просікою. Неподалік стояла ще одна підвода, доверху накладена сіном, яке так тяжко косив Степан, він позичив її в далекого родича: «Орлик щось захворів, а сіно конче треба забрати…» Степан спритно засунув Давида в приготований отвір усередині сіна й побіг за Мірою.

— Скидай, скидай це лахміття, — вийняв з-за пазухи невелику кофтину, а табірне кинув трохи далі хустини. Болото не засмоктувало одежі, і вона помітними плямами виділялася на корчаках. Естер від хвилювання вся трусилася, аж зуби цокотіли; скоро Степан обтер і переніс на воза і її, кинувши шмат одежі трохи далі в болото.

— Вйо, Зірка, вісьта, — підганяв батіжком кобилу до окраїни лісу. Тут на підводу всілася Марія, узяла віжки й спокійно повезла вантаж додому…

Степан перехрестився: «Дякую, Боже, що поміг у добрій справі!» Зняв із чобіт полотняні насадки із запахом бензину — стали в пригоді шматинки водія Шнітке — і чимдуж гайнув назад, до Орлика. Дорогою схопив оберемок хмизу — теж заздалегідь подбав аж про цілу його купу — і неквапно підійшов до підводи.

— Ну, що там, уже все?

— Ще трохи, і підемо назад, — обізвалась одна з жінок.

З боку болота почувся здивований крик сойки, що нагадував жіночий переляканий зойк.

— Ви чули? — з тривогою спитав Степан.

Вартові неохоче підвелися й пішли в бік болота, далі щось схвильовано зашварготіли.

Марія благополучно доїхала додому. Віз із горою пахучого сіна стояв перед хлівом. Утікачі, оповиті травним ароматом, ніяк не вірили: «Невже, невже вийшло?», і лише поколювання сіна зусібіч свідчило про те, що це не сон…

Марія відкрила сховок:

— Давайте, сходьте.

Так вони опинилися в напівтемряві невеликої стайні; посередині стояла вже приготована миска з водою і відро березового попелу.

— Мийтеся, мої бідаки, кінець настав вашим мукам… — Марія позмащувала голови всім трьом нафтою. — Щоб ті воші пропали… досить уже з вас крівці попили: і люди, і звірі…

Естер вправно мила дітей водою й попелом — як давно вони не мились і не відчували приємного дотику чистого одягу! Часто люди в захланній гонитві за досяжним і недосяжним навіть не задумуються, яке блаженство криється в простих речах. Люди, яким дана розкішна божа ласка — можливість здоровими ходити, бігати, підстрибувати, бути вільними у своїх діях, — впадають у депресії чи незадоволення від побутових сварок, від похмурої погоди, не того одягу, пісної їжі, відсутності марципанів, малих грошей чи ще чогось, чого «нема, нема і нема», а «хочеться, дуже хочеться і понад усе хочеться». І починають цінувати те, що здавалося вічним, нерухомим і незмінним, тоді, коли лезо хвороби відтинає від тіла ту божу ласку чи то стає геть погано. У таборі Естер згадала стару єврейську притчу, розказану їй ще мамою.

Бідний єврей, батько багатодітного сімейства, прийшов до найповажанішої людини, рабина:

— Шановний рабе, порадьте, що маю робити. Ну так мені зле, ну так мені вже погано: хатина мала, дітей багато, кричать, сваряться, жінка чогось хоче і хоче від мене — то заробляй, то діставай, то роби… Ну нема мені спокою.