Розділ «XIII»

— Ну бувай, — сказав він, ліквідовуючи зашморг і кидаючи жилку на підлогу. Потім наддертим рушником зав’язав своїй полонянці рота, як це роблять у фільмах.

Жінка так і залишилася сидіти спиною до труби. І щойно за ним зачинилися двері, вона почала інтенсивно шарпати заламаними за спину руками.

Тепер Андрій упізнавав місця, якими вперше діставався до цього району міста. Він ішов, намагаючись не оглядатися, у напрямку залізничного вокзалу. Зараз він вийде на колію, перейде через неї і, добравшись до вокзалу через місця скупчення товарних вагонів, сяде на поїзд, домовившись з провідником. Байдуже, на який поїзд.

Розрахунки його були примітивними. Після щойно зроблених дзвінків команда Стаха мала б кинутися по автошляхах, шукаючи білу «дев’ятку», а славетна галютинська міліція мала б таки перевірити вигаданий Андрієм варіант з «Фольксвагеном». Це відкривало для нього можливість утекти залізницею. Так би воно мало бути… А як станеться насправді? Що як та зараза зуміє швидко розв’язатися й повідомить своїх дружків про справжній стан речей? Тоді вони обов’язково кинуться перекривати залізницю.

Весь у тривожних думках, він вийшов на залізничну колію і, перетнувши її, опинився серед товарних вагонів. Де-не-де траплялися залізничники, на яких він намагався не звертати уваги. Підійшовши ближче до вокзалу, Андрій сів під якимось кущем на кинуту стару шпалу. Звідси добре проглядався перон, на якому не було ніякої міліції і взагалі нічого підозрілого. Повагавшись, витяг з кишені мобільник, набрав номер хірургічного відділення галютинської лікарні й важко зітхнув.

Віталія на роботі не було. Андрій попросив його домашній телефон і знову набрав номер. Трубку зняв сам Віталій, напевно, чекав якихось повідомлень.

— Привіт, — сказав Андрій.

— Це ви, Сергію Івановичу? — після деякої паузи озвалося в трубці.

— Навіть не знаю, як сказати, — відповів Андрій. — 3 одного боку, так, з іншого — ні.

— Напевно, швидше ні, — сказав Віталій. — Я вже й сам здогадався. Адже ніякого Жукова у Волинській області не існує…

— Правда твоя, — зітхнув Андрій. — Ніякого Жукова не існує, принаймні я в ньому не живу.

— Але ж ви хірург? Цього ви не заперечите!

— Колись був, — подумавши, сказав Андрій. — Ти, Віталію, вибач, що так сталося. Я був змушений.

— Чому? — запитав той. — Навіщо ви таке вчудили? Вас тепер шукатимуть!

— Що навіщо? — запитав Андрій.

— Навіщо вкрали й побили машину? Я б вас і так завіз.

Настала пауза.

— Я гадав, що та, моя, нацькувала їх на мене, — подумавши, сказав Андрій. — Коли ті двоє ментів вибігли з корпусу й почали когось шукати, я думав, що це за мною…

— Вони шукали родичку одного хворого. Там вийшла якась скандальна історія. Схоже, що його побили в міліції. Родичка ця зателефонувала до райвідділу і заявила, що їде зі скаргою до обласного прокурора. Вони й примчали миттєво, аби перехопити її і зам’яти справу.

Андрій опустив голову на коліна й заплющив очі. Мобільник залишався притиснутим до вуха, а він тиснув ще сильніше, намагаючись заглушити емоції, що навалилися після почутого. Від колотнечі останніх днів нерви стали зовсім ні к чорту. Зараз він міг би під’їжджати вже до Луцька, якби не утнув тоді з переляку таке… Та відчай його після розповіді Віталія, виявився б набагато сильнішим, знай він, чого ще зміг би уникнути, якби не дременув від двох міліціонерів на чужій машині.