Розділ «Шкарлупар»

Це — ватрушки.

Йому хотілося втекти. Беркиць-беркиць — і бігом. Далеко. Або хоча б відвернутися. Не дивитися на свою вину. Вона ж бо теж дивиться. Страшно. І в лобі пече. Він згорбився, мало не плачучи. І раптом зрозумів: це — не ватрушки. Це — покарання! Пан усе знав, і тепер радіє. Пан розумний. Якщо є провина, отже, мусить бути й покарання.

Зараз він покарає сам себе — і більше не буде винен. Він буде хороший. Беркиць-беркиць. Провина — покарання — немає провини. Він повинен дивитися. Покарання приємним не буває. Це навіть дурень знає. Нехай пече. Нехай страшно.

Треба дивитися на провину, поки вона не щезне.

Треба тримати вперту дурну голову.

Боляче! — ватрушки...

Карл Суворий реготав, мало не плачучи.

Сміх правителя втратив природність. Так регочуть іграшки, витвори умільців-механікусів, якщо їх завести. Герцог застиг, мов статуя; здавалося, що шкарлупар прибив Карла Суворого цвяхом до крісла, і Його Високість, немов метелик у колекції дитини, не в змозі змінити позу.

Горло й рот сорентійського владики ритмічно здригались, викидаючи назовні все нові й нові порції моторошних веселощів.

А Ремі Бубчик прикипів поглядом до відображення в кірасі. На шиї шкарлупаря здулися м’язи, плечі напружилися, немов під вагою небесного склепіння. Тіло наполегливо вимагало: відвернися, ідіоте! Але руки бідолахи, дужі, жилаві, мускулисті руки акробата стиснули голову, як лещатами, впились пальцями в скроні, вперлися долонями в щоки — не дозволяючи ворухнутися, змушуючи терпіти й дивитися.

Руки проти шиї й плечей.

І руки — перемагали.

Голова шкарлупаря посмикувалася від напруги. По обличчі текли струмки поту. Ремі дихав надсадно, із хрипом, як бігун наприкінці дивовижно довгої дистанції, але очей від кіраси не відводив. «Овал Небес! — беззвучно зойкнув малефік. — Він замкнув «мановорот» у коло!»

Навряд чи нещасний розумів, що робить. Навряд чи усвідомлював, що вбиває себе. Зараз це не мало значення. Примарні руки-невидимки нишпорили по Залі Альянсів. Вони згрібали всю ману, до якої могли дотягнутися, й жбурляли в «пробудну виразку», що розверзлася в лобі Ремі. Стурбовано заворушився Просперо Кольраун, Лоренцо Феріас щось невиразно вигукнув, а загарбники продовжували гребти, збирати — і кидати пригорщі краденої мани в ненаситну прірву.

Відображення хлопця в кірасі мигнуло й розпливлося. У глибині полірованого металу розкрилося дірище. Там копошилися міріади крикливиць, зливаючись в єдину безлику масу. Всі вони були зайняті ділом. Плоди їхніх старань — тонкі, аспідно-чорні джгутики — звивалися в лискучу змію. Неприємно пульсуючи, змія струменіла назовні, обплутуючи кільцями Ремі Бубчика.

Чистісіньке лихе око.

Квінтесенція пристріту.

Навіть у звичного до таких речей малефіка волосся стало сторчма. Зі «змією» шкарлупаря міг зрівнятися хіба Півень Відпущення сусунітів. Але півень був цілком матеріальний, а тут... У гадюки не було ні початку, ні кінця. Вона струменіла в обидва боки, в дірище і з нього; рух заворожував, спричинив божевілля.

У провалі спалахнув вогонь. Змія конвульсивно сіпнулася, стискаючи Ремі в смертоносних обіймах — і Андреа побачив. У дірищі, смішний і дивний, виник маленький Ремі Бубчик зі смолоскипом у руці. Стрибаючи й перевертаючись, він метався в юрбі розгублених крикливиць. Джгутики, що тяглися від них, спалахували, тріскотячи й звиваючись від жару, вогонь перекидався з одного на інший.

Ось уже зайнялася й змія.