Розділ «Турнір у Блезуа»

— Хвилина минула!

— Я пам’ятаю, Ваше Величністе!

Поклавши Бірюка на місце й повернувши йому звичний вигляд, Тибальд Ґудзик розкланювався. З обличчя хлопця не сходила вдоволена усмішка.

— Ваша черга, Сильвестре! — оголосив його величність, гикаючи від сміху.

Тибальд випнув груди.

— Я до вашим послуг, наставнику!

— Мені треба подумати, — похмуро повідомив Бірюк.

— Зрозуміло, — погодився король. — Вік має свої привілеї. Але не занадто довго: ми чекаємо...

Розуміючи, що час тече водою крізь пальці, що король може розгніватися, а обличчя й без того втрачене навіки, Бірюк проте замість пошуку потрібних заклинань думав про різні дрібниці. Змагатися з молодим пройдисвітом? Марно. Одразу зрозуміло, кому призначений тріумф, а кому — стусан під зад. Вік — не тітка. Та й таланти в нас прості, сільські, ми в Універмагах не навчалися. Юний брехун наловчився пилу в очі напускати, але діло, правду кажучи, знає. Либонь, і наша крупиця в його майстерності є.

І на тому, тиць-миць, спасибі.

Головне, хай Филька на кухні нагодують... А ми ситі по горло, гріх скаржитися. Куріпку за паскудний прапорець, кулеб’яку за животатий політ — рівний обмін, якщо по-нашому, по-простому...

Бірюк мовчав, час збігав, а навпроти, білий як крейда, стояв Тильберт Ґудзик. Зірвавши берет і мнучи його в кулаку. Переминаючись із ноги на ногу. Морщачись, прикусивши нижню губу, і хмурячи брови все тісніше, все болючіше, до жалюгідної складки на переніссі. Немов кожна секунда змивала вік з його обличчя, перетворюючи самовпевненого молодика на хлопчиська, давно загубленого за шарами днів.

Сторонній глядач погодився б тримати парі на що завгодно, що хлопчисько боїться.

До кольок.

До різі в животі.

До смертної гикавки.

— Ну, я ото... — почав Бірюк, добираючи слова, щоб підбити підсумок. — Ото, значить...

Але його перебили.

— Я програв! Наставнику, я програв! Засвідчую свій програш перед їх... перед їхніми величностями... перед високоповажною публікою...

І геть уже по-дитячому: