Розділ «Турнір у Блезуа»

Мовивши це, чаклун дорікнув собі за довгого язика. Справді, виженуть. Утришия. І поїсти як слід не дадуть. Але надто вже хвалько-фертик Бірюка розізлив. Любий, виходить, Просперо. Не будь, виходить, таким скромним. Близькі друзі вони.

А принцеса вуха розвісила, дурепа.

Чаклун схопив жирний шмат кулеб’яки з мозочками, сподіваючись, якщо таки виженуть, забрати здобич з собою. Добре б Филько не гаяв часу на кухні — все економія. Пхайся до цих величностей, ноги в спеку збивай...

Образу на Серджио Романтика чаклун таїв давно. Ще відтоді, як його викликали засвідчувати дівоцтво Марії-Ганни, вирваної з лап лютого дракона, і в останню мить відмовили в доступі до тіла. Минулого разу приїжджий скопець-«піциліст» обскакав, і зараз, певно, теж, шмаркач зі столиці на кривій об’їде.

Нема пророка у своїй вітчизні, тиць-миць.

Самі пороки.

— О, наставнику! — молодик немов тільки зараз помітив нову людину за столом. — Вітаю вас, вельмишановний учителю! Ви чудово збереглися! Лейб-малефактор Серафим Нексус казав мені якось у приватній бесіді, що глухомань має чудові консервуючі властивості...

— Ви знайомі з лейб-малефактором? — зацікавилася королева.

— Не близько, — заскромничав молодик. — Одного разу я зробив йому дрібну неоціненну послугу, і відтоді він запрошує мене в день голкозакупок: для консультацій... Ах, і ще на іменини!

Бірюк щулився, розглядаючи базіку. Лисячі риси, хрящуватий ніс. Гострі очка пройдисвіта. На верхній губі — родимка. Щось знайоме вгадувалося чаклунові у вигляді молодика, але він ніяк не міг уловити, що саме.

Допоміг злодійкуватий жест, із яким молодик підхопив фаршировану сливу. Сливи лежали гіркою навколо смаженого гусака, бери — не хочу, але жест, і плечем ось так, щоб ніхто не помітив... і очка туди-сюди зирк-зирк...

— Тилю? — непевно запитав чаклун. — Це ти?

Усі, присутні за столом, розреготалися, мовби тільки й чекали цього питання. Гудів басом Серджио Романтик, вторила сопрано королева Тереза. Дискантом заливалася принцеса, гмукнув Арчибальд Тюхпен. Кашляв барон, червоний як рак: ковток пива втрапив фон Кайзеринґу не в те горло.

«А нема чого так жерти», — відзначив про себе Бірюк.

Відсміявшись, його величність махнув рукою бардові-мажордому. Той підняв посох, почекав, доки молодик устане з-за столу, виставивши себе на загальний огляд, — і оголосив, немов столичний франт хвилину тому ввійшов до зали:

— Тильберт Ґудзик, дипломант XVII-ro Реттійского конкурсу молодих чарівників, номінант на премію «Чара року»!

— Маю честь вітати вас, наставнику! — розкланявся дипломант і номінант.

— Тиць-миць...

Бірюк упізнав гостя. Дев’ятирічного Тиля віддала йому в учні Марта Ґудзик, солом’яна вдова бондаря Яна, який пішов на край світу, у паломництво до мощів Шричиватри Ла-Ланґолезця. Чаклун добре розумів бондаря: від такої дружини рад би втекти хоч до Нижньої Мами. Шустра жіночка, справивши сороковини відходу чоловіка, мала намір незабаром узяти патент на другого чоловіка, дитина їй заважала, як, утім, заважала від самого дня свого народження — і формулу «М’ясо — ваше, кістки — наші!», передаючи Тиля чаклунові, Марта вимовила із щирою насолодою.

Якби Бірюк відмовився від плати за навчання, вона б і кістки сина з радістю передала в його володіння.