Розділ «Турнір у Блезуа»

Люб’язний Бірюк відзначив, що Серджио Романтик перейшов з ним на «ти», лише коли учень щез, і оцінив королівську делікатність.

— Що вчора на турнірі сталося? Тильберт одразу поїхав, навіть ночувати не залишився. Від пояснень відмовився, був непривітний. Я півночі заснути не міг, ворочався, міркував... І королева зранку сама не своя: довідайся, мовляв, та довідайся, бо збожеволію! Принцеса, ясна річ, з матір’ю заодно. Про Агапона я й не кажу: той уже п’ять різних фіналів до нової поеми настрочив... Тепер хвилюється, не знає, який залишити. Нумо, пояснюй!

Бірюк не поспішав відповідати.

Він шкріб щоку нігтем, жовтим і пласким, — точнісінько як учора на болоті, коли міркував, іти до короля на званий бенкет чи ні? Учора ніготь вишкріб просту, як дрюк, правду: треба йти. Ось така проста правда, гомолюпус її бери.

Сьогодні ніготь не вишкріб нічого.

— Не знаю, — чесно відповів чаклун, суплячись. — Певно, у Тилі вся справа. Пожалів старого. Совість прокинулася. Ось і вирішив: уміння показав, покрасувався, а тепер серце покажу. Нехай старого дурня переможцем нарядять. Нехай порадіє наостанок...

— Совість? — із сумнівом простягнув Його Величність.

— А чого ж? Вона в кожного може прокинутися, совість. А крім того... Що я йому міг удіяти? Дурниці, повітря струсити. Тильберт же всі мої сім заклять бачив. І не раз. Та й нема там таких чарів, щоб швидко, на людях... щоб шляхетним глядачам на оплески...

Чаклун подумав.

— Ну, перше, — він загнув для пам’яті корявий палець, — воно коровам телитися допомагає. Це коли телятко задом іде, і міхур, тиць-миць, не рветься, а душить. Я теляткові на задні ніжки таку собі чарівну петельку накладаю: сама тягне, сама тужиться. До того ж, якщо телятко не дихає, петелька слиз у нього з носа й горла відсмоктує... Коли збоку дивитися, дуже цікаво виходить. І для здоров’я, як ви веліли, нешкідливе.

Він ще трохи подумав.

— Ну, майже нешкідливе, — поправився Бірюк. — Тут як доля плюне. Головне, грудину правильно м’яти. Телятко задихає, оживе — і корові, й господині радість. Я цілу армію телят за своє життя врятував! Хоча бувало по-різному: мнеш його після чудової петельки — а воно здохленьке...

Серджио Романтик нишком витер піт із чола.

Мабуть, умлів на сонечку.

— Інше закляття в мене теж так нічого, добряче... Я ним злиднів ганяю. Які у твоєму домі живуть, твоєю працею живляться, на твоєму горбі танцюють, а тобі за все добро лише капості бажають. Народ завжди дивитися збігається: виття, тріск, корчі... Буває, злидня так припече, що дітвора нею відтак три дні в «стріляй-пали» грає. Ага, згадав! Ще одне годиться, п’яте — воно для немудрих дівчат, які до весілля в гречку стрибають. Після Тиля, тиць-миць, частенько працювати доводилося. Шустрий був, паразит, до цього діла! Я йому, бевзеві, не раз погрожував: зашию циганською голкою як не тиць, то миць... І треба було зашити, як ви гадаєте, Ваше Величносте?

— Мабуть, усе-таки совість, — буркнув Серджио, морщачи чоло. — Зрештою, буває ж таке, щоб совість? Інакше що? Інакше геть дивно виходить.

— Буває, — погодився Бірюк. — Ото, поки я при всіх у вашій залі міркував, у Тильберта совість і прокинулася.

— Ну, прощавай, чаклуне.

— Усіх благ, Ваше Величносте!

Коли король зі свитою пішли, Сильвестр Бірюк якийсь час непорушно сидів, дивлячись удаль, за Куликове Пійло, де галасливо добудовували млин. Опісля прискіпливо оглянув латку: вона, звичайно, не закляття, але класти треба міцно, старанно. Накинув каптан на плечі, немов боячись, що вітерець застудить йому поперек; підняв із землі камінчик і жбурнув його «навісом», через стіс дров.