Розділ «Турнір у Блезуа»

— Турнір! — підтримала королева. — Щоб у віках! І в «Суміжному Віснику», на першій сторінці!

— Ми не заперечуємо, — підсумував Серджио Романтик. — Тильберте Ґудзику, Сильвестру Бірюку, ви готові помірятися силами в нашій присутності?

І коли сучий син Тильберт, ні на хвильку не задумавшись, вигукнув: «Завжди готовий, ваша величносте!» — чаклун зрозумів, що його, тиць-миць, заманили в пастку.

— Чудово! — розцвів король, не чекаючи згоди другого учасника. — Ми висуваємо умовою цього турніру повну безпеку обох... е-е... турнірантів? суперників?

— Учасників, — із усією можливою делікатністю вставив Арчибальд Тюхпен, який раніше мовчав.

— Геніально, зятю! Учасників! Отже, кожен учасник по черзі, протягом однієї хвилини, може творити з іншим будь-які чудеса й перетворення, які дозволить його майстерність. Але майте на увазі: без каліцтва й шкоди здоров’ю! Інакше ми розгніваємося й нікому мало не видасться...

Злетівши над столом, франт Тильберт спритно приземлився в центрі зали. Він мене без хліба з’їсть, жахнувся Бірюк. Бач, літун!.. Але відмовитися від турніру не було змоги. Усе, ясна річ, придумали заздалегідь, думка чаклуна нікого не цікавила. Що б не сталося тут і зараз, головне інше: про турнір у Блезуа можна буде згадувати довгими зимовими вечорами, цитуючи відповідну оду Агапона Красеня — глянь-но, глянь, уже строчить, бардова пика, вже складає!..

Провінція бідна на події, а тут така потіха.

— Прошу, наставнику!

П’ятірня-невидимка вхопила чаклуна за комір і поволокла. Зосередившись, Бірюк розтиснув пальці в себе на комірі один за одним, але пізно: на ту пору він уже стояв з окаянним учнем віч-на-віч.

— Отже, за правом молодості й ображеної сторони я почну першим!

Тильберт блазненськи змахнув руками, творячи паси. Лисячі риси спотворила гримаска хижого задоволення. Дарма я його посохом лупив, подумав Бірюк, стежачи за губами хлопця, що читав закляття. І ременем дарма. І упряжжю. Зараз ткнеться...

Нічого не сталося, але присутні за столом вибухнули овацією.

Бірюк знизав плечима й почув брязкання дзвіночків. Мелодійне, тоненьке дзеленчання. Він скосив око й побачив, що по його плечах їздять крихітні сани, запряжені лошаками-мірабілами. До довгих вух мірабілів були прикріплені дзвоники, а до горбів — прапори із зображеннями Сильвестра Бірюка в непотребному вигляді.

їхнім величностям і гостям прапори видно було кепсько, а Бірюкові — чудово.

Ну, капосник...

— Радійте, наставнику: я вас возвишую!

Земля пішла з-під ніг. Чаклун завис ліктів зо вісім над підлогою, внизу біснувалися хорти, гавкаючи й намагаючись схопити повішеника за п’яти. Живіт бідолахи неприродно роздувся, затвердів і нагадував кістяну кулю, на якій синьою тушшю якийсь жартівник зобразив контури держав: Реттія, Турристан, Дангопея, Ла-Ланґ...

Усередині, в шлунку, щебетали з’їдені куріпки й думали мозочки.

Сани змістилися з плечей на дивне черево, дзеленчання дзвіночків посилилося. У мочках вух проклюнулися паростки — і за мить батоги буйної березки впали на хортиць, обплітаючи їх пагонами з яскраво-червоними квітами. Собаки завили, Бірюк вилаявся і з подивом відзначив, що голос його став схожий на крекіт селезня в шлюбний сезон...