Розділ «Турнір у Блезуа»

Такі він сили підкоряти звик,

Яких іще не бачила земля...

Суперники із волі короля

Зійшлися у двобої. Мудрим слава!

Чаклун ізліва — заклинання справа...

Тут чудеса творились несусвітні.

Переплелось волосся юне й літнє,

Із чорним сиве — так із перцем сіль

В єдиній страві, що смакує всім,

Мішаються. Та дивним був фінал

Турніру. Наперед ніхто не знав

Із глядачів...

Агапон Красень, із поеми «Турнір у Блезуа, або Провінційні Тріолети».

IV

— Дядьку Силе! Дядьку! Гості до нас!

Цього разу Сильвестр Бірюк відриватися від справи не став. Ну, гості почекають. Чаклун поставив останній стібок, зав’язав вузлик, відкусив нитку міцними зубами, що росли криво й навскіс, — і лише після цього глянув у бік хвіртки. За хвірткою тупцював, аж земля дрижала, кудлатий здоровань. У ньому Бірюк легко впізнав королівського псаря, німого Гервасія.

Вершник, який гарцював поруч на рябій кобилі, порівняно з велетнем-псарем, мав несерйозний вигляд. Чаклун, правду кажучи, першої миті навіть не звернув на нього уваги. Незважаючи на спеку, вершник кутався в темно-ліловий плащ, а на голову насунув капелюх із широкими крисами, що ховали обличчя.

«Ще б кобилу, мудрагель, перефарбував, перстень із гербом Блезуа зняв і псаря в замку залишив, — посміхнувся про себе чаклун. — Тоді, може, і не впізнали б».

— Фильку, йолопе, відчини хвіртку! Прошу, Ваше Величносте.

Филько, побачивши найяснішу особу, роззявив рота і застиг на місці — немов під око василіска втрапив. Ледве з-під копит устиг вискочити, коли король у двір в’їхав. За кобилою, висунувши язика, трюхикала перевальцем здоровенна волохата перша — сука Му мі Троль, улюблениця псаря. Ескорт, значить.