Розділ «Турнір у Блезуа»

Тиль ріс босяком і розбишакою, хоча й не без іскри таланту. Вчити його уму-розуму доводилося через день, але з того була й користь. За три роки Бірюк спокійно довіряв йому зняття бородавок, «вінця безшлюбності» й «кінців з кінцями», себто боротьбу з домашніми злиднями. Злиднів хлопець ганяв хвацько. А те, що в домі клієнта після обряду незмінно пропадала якась дрібниця, списували на залишкові еманації злиднів.

Напередодні дня народження, коли Тильбертові Ґудзику мало виповнитися чотирнадцять, чаклун мав з учнем серйозну розмову. Про розширення практики за територію Малої Катахрези, аж до Вражини з Крутовражжям. Про перспективи всесвітньої слави в кордонах Блезуа — королівство невеличке, скільки там тих кордонів. Про чесноти, без яких поб’ють, і поб’ють добряче. Про те, що курочка по зернятку клює, а з півнів холодець варять і з хріном їдять. Ну, ще про різні дрібниці.

Уранці Тиль утік, прихопивши дещицю грошенят, хлібину і припасений на зиму окіст.

Окоста чаклун не міг вибачити мерзотникові донині.

І ось, через десять років, тиць-миць...

— Я бачу, вчителю, ви впізнали мене! — глумливо розкланявся Тильберт, зірвавши берета: запаморочливий, весь у бісері й канителі. — Розумію, час нікого не щадить. З юнака він робить чоловіка, зі старця... гм-м... Я хотів сказати, що з навченого роками майстра час робить живе наставляння нащадкам!

«Язиком меле, як ціпом молотить, — подумав чаклун, запиваючи кулеб’яку вином. — А ці в долоні плещуть, немов їм велику мудрість на холодку морозять...»

Справді, пані аплодували, а чоловіки зі схваленням кивали.

— Але образа? — раптом опам’ятався барон фон Кайзеринг, кидаючи собакам кістку, обгризену до сніжної білизни. — Мені здалося, чи тут справді пролунала образа?

Серджио Романтик підняв келиха, немов мав намір виголосити тост.

— Ви так гадаєте, бароне?

— Зрозуміло, ваша величносте. Я на власні вуха чув, як наш високоповажний Бе... Бо...

— Бірюк! — голосним шепотом підказав від дверей Агапон Красень, відставляючи посоха й дістаючи казна-звідки перо, чорнильницю й аркуш пергаменту. — Сильвестр Бірюк, ваша світлосте!

— Так, звичайно! Поважний Бірюк дозволив собі засумніватися в тому, що Тильберт Ґудзик буває в достойних людей, зокрема, в Просперо Кольрауна. Мало того — високоповажний Бірюк ризикнув припустити, що згаданий пан Ґудзик ходить до пристойних людей без запрошення! Хоча його колишній учень сидить за одним столом з найяснішою парою, він, проте... Що це, як не образа?

— Бароне, ви праві, як ніколи! — королева Тереза звела очі до стелі, вивчаючи алебастрових лямурів із обсипаною позолотою на крилах і ріжках. — І що тепер накажете робити?

— Кров’ю! — відрізав барон з набитим ротом. — Серед дворян... інсинуа-а... хр-р... кров’ю!

— Мова йде не про дворянство, — ласкаво осадив забіяку його величність. — Образа, я гадаю, було непрямою і ненавмисною. Крім того, слід враховувати обов’язок учня стосовно вчителя...

Принцесі Марії-Ганні, яка підстрибувала на місці від збудження, нарешті вдалося вставити й своє слово:

— Турнір! Тату, мамо, не треба кров’ю! Турнір!

— Турнір! — зрадів фон Кайзеринґ.