Розділ «Дуель»

— Ти вірний друг, Мартіне Гоффере. І гарний учень. Знаєш, чим утішити.

— На добраніч, наставнику.

— Саме так. Прокляття! Я здатний битися будь-якою зброєю. Але це...

— Ви маєте рацію. Це не зброя.

— Ні. Це не я.

— Не розумію...

— І не треба. Досить того, що я це розумію.

Знаменитий бард Томас Біннорі зазвичай у таких випадках робив паузу, повідомляючи замогильним голосом: «І минуло відтоді майже дванадцять місяців...» Ну, барди, — вони взагалі з дивацтвами. Проте й справді.

Минуло.

Вікно розчинене.

Духота ліниво повзе в кімнату, дихаючи липневим пеклом. За окрему винагороду лейб-погодмейстер готовий оснащувати вікна Холодним Закляттям ІІ-го ступеня, але капітанові Штернбладу ці новомодні витребеньки не до душі. Пробував і зарікся. У перші дні наслана прохолода виморожує будинок наглухо. Хоч вогонь у каміні розпалюй. Потім нічого, можна миритись. Але під кінець, у висліді закляття, у вікнах починає іскрити. І повітря в кімнатах стає неживе, застояне, як вода в болоті. Тванню смердить.

Чуму на вашу магію!

Зовні, у дворі, верещало, завивало й свистіло на різні лади. Писки й посвисти перемежовувалися тупим стукотом, деренчанням і гидотною вібрацією, від якої боліли зуби. Контрапунктом звучали вказівки вірного Мартіна, впереміш із лайкою; згори лунало ошаліле нявчання кота Брамбеуса за димарем. Вслухавшись у какофонію, мов досвідчений диригент — у звучання оркестру, Рудольф засмутився через очевидний дисонанс. Та хоч самі послухайте! Згідно з каноном високого мистецтва, «Вж-ж-ж!» мусило вступати на два пункти раніше від чергового «Ст-тук!», і вже точно раніше від гидотного «Др-р-р...» У перекладі на людську мову, ніж, кейфа, чакра або дротик повинні зі свистом вилітати в політ раніше, ніж попередній устромиться в мішень.

Повинні.

Але не вилітають.

Рідкісні удачі Тьядена — данина радите щасливому випадку, ніж майстерності.

Капітан мигцем глянув у вікно, хоча й так прекрасно знав, що діється зовні. Хлопець без перепочинку метав різноманітне залізяччя в три колоди, що гойдалися на ременях. Залізяки волали, мов пропащі душі. Це він, Рудольф, добре придумав. Майстер і вухом не поведе, зачувши «пищик», зате новачок злякається, сіпнеться, коли у вухах гаркне така капость. Дивись, і запнеться на півслові або з чарівницького трансу випаде. А в Тьядена з’явиться шанс для нового кидка.

Примарний, невиразний, але все-таки — шанс.

Сили в бичка багацько. Якщо вцілить, навіть рукояттю або плазом, — то або зіб’є, або оглушить. І око вірне. З «паяцом», щоправда, лихо, три «ляпаси» з десятка, але трієчка в «паяца» за рік навчання... Для веснянкуватого телепня — подвиг. А ось швидкості не дано. Хоч ти трісни, хоч зі шкіри лізь! Тьяден і радий би тріснути-вилізти. Учителеві мало в рота не заглядає (спочатку всерйоз заглядав, дурник!), цілісінькі дні до сьомого поту гарує. І то сам, головне, а не з примусу! Іншим би ледарям так...

Гарний хлопець. Шкода.