Розділ «Дуель»

— Свічку він гасив, бездара... Розпорядник, мерзота хитра, у свічці витяжний ґнотик приробив: потягнеш, вона й гасне!

— Зрозуміло... А нашому камінь на третину видовбав. Для полегшення.

— Послухай, Гоффере, що ж це виходить?

— А добре виходить, братику Мускулюсе! Якби одне хлоп’я зникло, а друге з’явилося — тоді ганьба! Совість совістю, а честь — одна, її на кожен язик не натягнеш! Але якщо обоє не з’являться для бою, тоді що?

— Ясна річ, що! Тоді твій учитель і мій наставник, Рудольфова гординя й Просперове самолюбство...

— Ага! Дуель століття! Нарешті довідаємося, хто краще!

— Чого там дізнаватися? Просперо твого капітаника в баранячий ріг!

— Ага! І цей ріг твоєму мажонцеві в горлянку!

— Побачимо!

— Побачимо!

— Головне, цих швидше доставити, здати під опіку, і — додому! Вчасно! Ми розпорядження господарів виконали, що з нас візьмеш!..

— То чого ж ми сидимо?

— Нікуди я не поїду, — буркнув Тьяден, і Мартін Гоффер осікся, тому що вперше бачив зазвичай спокійного хлопця розлютованим. Обидва хлопчаки буравили один одного такими поглядами, що якби в них замість очей були ножі й посохи, обидва б уже лежали в дубових гробах. — Гад ти, гад без’язикий! Чому раніше не попередив!

— Не твоя справа! — розсердився Мартін. — Закомандував! Іди коней сідлай!

— Сам сідлай! А я в Реттію! До вчителя!

— Навіщо?

— Честь його рятувати! А цей шпендрик нехай з вами тікає! Нехай!

— Сам ти шпендрик! — обурився Чорнявий. — Це я повертаюся! Мені Просперо як батько, я за його честь у могилу ляжу! А ще краще тебе, жирного, в могилу вкладу!

Замість відповіді Тьяден рушив до виходу. Але розгніваний Мартін, почуваючи, як через хлоп’ячу впертість зривається дуель століття, втрутився швидше удару блискавки. Тьяден зойкнув, зв’язаний хитромудрим вузлом, суглоби простромив біль, а хребет вигнувся луком; біля вуха пролунав злий шепіт: «Ти мені вказувати зібрався, щеня?!» — і раптом хватка ослабла. Заледве розгинаючись, хлопець побачив чорнявого «шпендрика»: той крутив пальцями хитрі закарлюки, часом спльовуючи в бік Гоффера, що обм’як на лаві й знепритомнів. Чаклун Мускулюс, опам’ятавшись, викрикнув два слова страшним, нутряним голосом, чорнявого підняло й ударило об стіну, але тут уже не схибив сам Тьяден.

Недарма ж учили!