Розділ «Дуель»

Рудольф не витримав, відвернувся. Пройшовся по кімнаті з кутка в куток, як звір по клітці. Три дні. Залишилося всього три дні. Погубить хлопця мажонець, легко погубить. Наповал укладе. «На забій віддаю, — з тугою подумав капітан. — Мов худобину — різникові. Альраун, мабуть, свого генія правильно вивчив! Щоб кістки — тістом, а м’ясо — водою... Самому треба було виходити. Самому. Не так капосно було б...»

Із магом за цей рік вони бачилися рідко. У палаці, на церемоніях і прийомах, з обов’язку служби. Чемно обмінювалися поклонами й розходилися в різні боки. А раніше в терми — разом, в улюблену обома харчевню «Три латимерії» — удвох; турніри дивитися — поруч сідали, хоча й не слід було: у магів своя ложа, в офіцерів лейб-варти — своя. У гості ходили, винця сьорбнути. Усе, відрізало. І не в дуелі справа, хай їй грець! Що люди скажуть — ось лихо. Відомо, що: «Відступилися. Змовитися заздалегідь вирішили: чия зброя гостріша! Про почесний програш умовляються. Або й про нічию! Звісна річ: приятелі — рука руку миє. Ще й великий бариш на ставках злу шліть! Честь? Принципи? Про що ви, шановний? Он, щодня один до одного в гості бігають...»

В очі сказати побояться, але за спиною шепотітимуть.

Усім язики не обірвеш, на жаль.

А місто чутками повниться. Добрі люди доносять: Альраунове щеня блискавками, мов пір’їнками, розкидається, вогненні дулі градом мече, а пристріт відводить — замилуєшся! Точніше, замилувався б, якби очі в потрібний степ дивилися. Якщо не брешуть доброзичливці хоча б на чверть... Мовчи, серце! Інакше хоч у петлю. Було б у запасі років п’ять, а краще — десять! Великим майстром Тьяден не стане, але доброго солдата з нього зробити можна. Вислужився б до сержанта-наставника, або влаштувався б охоронцем при караванах. Із його ретельністю, з його чесністю! Звісно, капітан Штернблад знайшов би хлопцеві гарне місце...

Що, розумнику? Знайшов?!

Три дні, й розвіється на вітрі.

Найгірше було те, що хлопець ні про що не здогадувався! Хитрий скарбник Пумпернікель, заваривши диявольську кашу, головною умовою запропонував таємницю. «Зброя» не повинна була знати про те, що за рік — двобій. Зрозуміло, про дуель шепотілися навіть вантажники в порту, але поруч із Тьяденом або генієм-мажонцем навіть найзатятіший пліткар ставав німий як риба. Бовкнеш зайвого — капітан із чарівником у боргу не залишаться. Та й кому охота зіпсувати велику забаву?! Смішно! Рік тому капітан і сам би розсміявся. За компанію. Дрібниця, потіха: раб — не людина, випадковий клинок — не фамільний меч. За рік нагострити, наскільки можливо, баланс підправити, відшліфувати — і в бій. Хай щастить. Виграти приємно, програти образливо, але особливого жалю не передбачалося. Старієш, братику? Сентименти, сумніви? І якби лише ти: Мартін Гоффер теж спершу як на річ дивився, а тоді оцінив ретельність. Боротися вечорами занадився. Рудольф не перешкоджав. Навряд чи на арені до цього дійде, але... Зайве вміння не зашкодить: руки заламати — щоб паси робити не міг, рота заткнути — щоб закляттям подавився; і шию звернути, як курчаті.

Одного разу капітан застав Мартіна за марним заняттям: той учив Тьядена стріляти з лука. Всипав тоді «мудрецеві» бобу (лук? за рік?!), але сам раптом задумався. Наступного дня пішов до знайомого зброяра, й невдовзі приніс додому пружинний самостріл-однозарядку. Перезаряджати іграшку часу не буде, зате... Склянку з отрутою для стріл, куплену в аптекаря Борджиа, капітан сховав у шафі. У бою всі засоби годяться, а дуельний кодекс отруту дозволяв. Точніше сказати, не забороняв.

Певно, мажонець-просперець церемонитися не буде!

Рудольф Штернблад зупинився біля письмового стола. Чорнильниця з темної бронзи: дракон, якого мучила печія, роззявив пащу. Гусяче пір’я, нагострене заздалегідь. Стопка чистісіньких аркушів пергаменту...

Присунув крісло.

Що ти робиш, дурню?! Дуель! Честь! Репутація...

Недобре посміхнувшись, капітан узявся за перо.

— ...Мартіне!

— Що, наставнику?

— Зайди.

По сходах Гоффер злетів галопом, голосно тупотячи.

— Слухай і запам’ятовуй. Повторювати не буду. Звелиш Тьядену негайно зібратися в дорогу. Ти їдеш разом із хлопцем. Щодо коней я розпоряджуся. На збори — година обом. Ось гроші й рекомендаційні листи. Перший — до мого сина Вільгельма, особистого лікаря графа Ла Фейрі. Вручиш синові листа і передаси хлопчика з рук в руки. Тоді повертайся. Тьяденові скажи: якщо хоче продовжити навчання, нехай віднесе другого листа сержантові Емілю Сорантено. Перекаже вітання від мене. І знайде якого-небудь грамотія — сержант, коли я його бачив востаннє, читати не вмів. І ось тобі третій лист. Віддаси Тьядену при розставанні. Це звільнення з рабства. Усе. Збирайся.

Ошелешений Мартін розкрив було рота для заперечень. Закрив. Тому що обожнений наставник ніколи раніше не дивився на вірного Гоффера, як на заклятого ворога. І все-таки знайшов сили вичавити з себе: