Розділ «Дуель»

— Капітан Штернблад вибрав зброю. Розв’яжіть панам очі.

Вони стояли поруч, виштовхнуті доглядачами із шеренги. Веснянкуватий блакитноокий здоровань із копицею солом’яного волосся — і гнучкий чорнявий хлопчина. «Бичок і пардус», — подумалося Рудольфові.

— Цей ваш, — шепнув капітанові радник, указавши на здорованя.

— Ви — улюбленці Долі, добродії! Удача! Несказанна удача! — карлик-розпорядник був тут як тут: метушився, підлещувався, мало не облизуючись, як кіт на сметану. — Прошу переконатися в талантах цих хлопців!

Притягли неабияку брилу чорного граніту. Здоровань примірився, обхопив камінь зручніше, ухнув пугачем... Є! Потримавши каменюку над головою, він під захоплений видих юрби жбурнув брилу кроків на сім, мало не забивши доглядача.

— Оце силач! Титан! Але й вам, пане магу, пощастило не менше. Аякже! Дивіться самі...

Карлик узяв запалену свічку, став навпроти чорнявого раба. Хлопчик весь зібрався, як перед стрибком, вперся у свічку поглядом безумця. Сполотнів. Повільно, з натугою, витягнув уперед руку з розкритою долонею. Полум’я судорожно мигнуло й згасло.

— З нього буде толк, пане магу! Знали б ви...

Карлик поперхнувся, задкуючи від похмурих клієнтів, що ступнули до нього.

— Скільки, торгашу?!

— Чудовий товар!.. Будь-яких грошей буде мало... — відіпхнув карлика більш хоробрий розбійник-хазяїн, відверто боячись продешевити. — Собі на збиток... Ну, скажімо, півсотні бінарів! За кожного!

«Дуелянти» мовчки переглянулися й, не змовляючись, із щирим інтересом витріщилися на работоргівця. Так дивляться на безглузду дивину. Приміром, на дивовижного звіра-свиноподоба, прикидаючи: а чи не набити із тварини опудало?

— Гарний товар коштує дорого... Ненажерливі, спасу нема: самого лише хліба на них пішло... А вам, кажуть, ненажерливі й потрібні: сил набиратися!.. Від серця відриваю!..

Сторгувалися на шістдесяти за обох.

Під час торгу Рудольф нишком придивлявся до свого веснянкуватого придбання. Сила в хлопця є, хоча камінь напевно був видовбаний ізсередини. Але який хосен із зайвої сили? У капітана на такі речі око набите. А ось Просперо пощастило більше. Якщо хлопець за п’ять кроків свічку гасить...

Мовчки розплатилися. Юрба почала розповзатися. Рудольф різким жестом підкликав здорованя. Той підбіг («Вайло! Жирна качка...»), застиг у поклоні.

— Твоє ім’я?

— Тьяден, пане.

— Іди за мною. Нашийник із ланцюгом потрібний? Чи так підеш?

— Так піду, пане.