Розділ «Дуель»

Пізній вечір блукав по саду. Шарудів у кущах декор-акацій, очищених від шипів умілою рукою садівника, дихав квітам у сонні віночки; пересипав зірки в долонях. Десятою дорогою обминав літню залу для занять: утрамбований майданчик під навісом, де між двома бічними стовпами розташувався стелаж зі зброєю. Місяць відображався в клинках: широких, вузьких, прямих, вигнутих, із зазублинами й без, подвійних, подібних до полум’я, витончених, жахливих... Десятки смертоносних місяців. Життя під такими неможливе.

Поруч зі стелажем чекав Мартін Гоффер, старший учень і довірена особа капітана Штернблада. Не належачи до королівських охоронців, Мартін жив у будинку обожнюваного наставника більше десяти років, — відмовившись завести родину, він твердо вирішив присвятити себе мистецтву знищення ближніх і дальніх. Колись він теж їздив на острів Гаджамад, але знайти вчителя-«відвертошляхівця» не зумів. Якби Нижня Мама наказала тисячу разів умерти за Рудольфа в тисячу різних способів, Мартін Гоффер погодився б, не замислюючись. Честь і слава наставника були його кумиром. Сам же капітан Штернблад виразно розумів, що обожнювання й любов — різні, часом протилежні почуття, але пояснити це Мартінові не зумів. Талановитому, завзятому, відданому Мартінові — ні.

Не зумів.

Честь, слава, кумир — усе це аж ніяк не жива людина із плоті й крові. Здавалося б, що може бути простіше. А ось спробуй — поясни...

Зараз Мартін Гоффер страждав. По-перше, від неможливості особисто відстояти ідеал. По-друге, від жагучого, але нездійснимого бажання наяву побачити двобій двох гігантів, Просперо й Рудольфа, — щоб юрби дурнів наочно переконалися, чия велич безсумнівніша, а майстерність небезпечніша! І по-третє, він страждав через власну помилку. Запропонувавши свої послуги в навчанні раба, Мартін заздалегідь склав план майбутніх занять, докладний і бездоганний, згідно з методиками самого Рудольфа Великого — і був нагороджений саркастичною усмішкою вчителя. «План чудовий! — промовляла усмішка. — Якщо, звичайно, навчання припускає двадцять років щоденних занять... Але коли ти маєш всього лише мізерний, швидкоплинний рік, хіба можна довіритися досвіду й традиціям?!» «Не можна», — погодився Мартін, згоряючи з сорому. «Як відполірувати меч за хвилину?» «Не знаю», — потупився Мартін. «Як підготувати бійця за рік?» «Не знаю», — закусив губу Мартін, старший учень і довірена особа. «Ось і я не знаю...»

Від останнього Мартін страждав найдужче.

Кумир повинен був знати відповідь на будь-яке питання...

— Я ненавиджу Здорованя Самуїла, вчителю!

— Хто це?!

— Мій колишній хазяїн. Работоргівець, із сергою.

— Чи хотів би ти його вбити?

— О, так!

— Давай разом помізкуємо, якою зброєю ти б хотів убити його. Ножем?

— Ножем! Гострим ножем!

— Чудово. Ніж — зброя любові, вона припускає близькість. Кривий, схожий на пазур ніж. Він твій. Лише уяви: кинувшись до Здорованя, однією рукою ти хапаєш негідника за волосся, а іншою розпорюєш гортань. Здоровань хрипить, кров бризкає тобі на обличчя, на губи, смак крові солонуватий, а ти всаджуєш ніж ворогові в живіт. Стоячи зовсім поруч, упритул. Відчуваючи подих умираючого, чуючи тихе плямкання, з яким лезо розсікає...

— Фу! Мене зараз знудить!

— На перший раз прощаю. Ніж не для тебе. Занадто близько. Сокира? На короткому ратищі? Потужні руки, змах, і голова Здорованя репає, мов спілий кавун. Розповісти тобі, яка на вигляд репнута голова? Чи інакше: укол ніби списом, гострим краєм леза, і обличчя ворога тріскається скельним розламом. Від рота до перенісся. А ти обухом, навідмаш, перетворюєш на місиво...

— Не треба! Ви навмисно, так?! Ой!

— Що я зробив?

— Ви тицьнули мене пальцем у печінку! Я зараз помру!