Розділ «Дуель»

Присутні зааплодували, милуючись тим, як Рудольф смачно чавкає грушею.

— Отже, на відстані кидка списа? — запитав маг, підводячись із крісла. Могутнє тіло Просперо блищало, немов намазане олією.

— Можна й ближче, — підвівся назустріч капітан. Як він це зробив, ніхто не помітив, незважаючи на залишкову дію Повільної Змови. Навіть зараз Рудольф мав вигляд найневиннішої людини в світі.

— Панове! — втрутився скарбник Пумпернікель. — Панове, отямитєся! Якщо тут завинили мої необережні слова, я беру їх назад. Але, щоб задовольнити домагання обох славетних людей, а також дати змогу найдобірнішому в королівстві товариству побитися об заклад, з яким годі чомусь дорівнятися в історії людства...

Боєць і маг чекали.

Чекали люди в термах.

Базіка-банщик тихо зойкав під тапчаном.

— Я пропоную ось що...

Невільничий Ринок був одразу за Квітковими Рядами.

Торгували тут, зрозуміло, не лишє квітами, але й курильними стрічками, а також Легким Зіллям, дозволеними для вільного продажу. Саме у Квіткових Рядах, не повіривши спершу власним очам, нюху й розуму, Просперо три роки тому придбав напрочуд рідкісний порошок «Шак’я-мухі». Аж сім з половиною унцій, притому за геть сміховинну ціну. Хазяїн, древній садівник-клумбарій, ні бельмеса не розумівся на магії, а рекомендував зілля як «прекрасні добрива для підгодівлі гортензій і рододендронів». Старший або менш стриманий чарівник на місці Просперо від таких слів міг би й знепритомніти. Але бойовий маг лише крекнув, прочищаючи горло, і велів упакувати «добриво» у свинцевий футляр. Потім, збираючись іти, з виразом усесвітньої нудьги на обличчі поцікавився: чи є в поважного клумбарія запас цього порошку? Якщо добриво виправдає сподівання, клієнт замовить ще. На жаль, мага чекало жорстоке розчарування. Він забрав останнє. Любитель гортензій виявив «Шак’я-мухі» в підвалі дідівського дому після того, як старий помер від обжерливості, а звідки взялося зілля — поняття не мав. Таємне розслідування, розпочате магом, не дало результатів. Удалося з’ясувати лише те, що покійний дідусь клумбарія був доволі вдатливим злодієм, а також жив несусвітньо довго, дратуючи сусідів і родичів. Відтоді Просперо взяв за правило час від часу відвідувати Квіткові Ряди. Однак більше йому так не щастило — лише раз вдалося виявити потьмянілий від пристріту, але цілком справний Горщик Несподіваної Радості.

Сьогодні маг швидко йшов повз прилавки. Супровід може погано витлумачити затримку. Вирішать, що він вагається, навмисно тягне час. Витівка, скажемо відверто, кепська, але... Угода дорожча від грошей, а честь дорожча від угоди. Відмовитися — отже втратити обличчя. А жити без обличчя — це доля мокриць і ноперапонів.

Процесія, розбухаючи дорогою, як вагітна змія, наближалася до місця призначення. Згідно з кодексом, кожний із «дуелянтів» узяв з собою учня й довіреного слугу. Запросили й безсторонніх свідків: придворного капельмейстера, який неабияк пишався з такої довіри, — і жовчного, але справедливого королівського радника в справах містобудування. Цілком достатньо, з погляду капітана й мага. На жаль, наближені й доброзичливці вважали інакше. Звістка про унікальну дуель блискавкою облетіла палац, зграєю тарганів розбіглася по вулицях. У висліді за сперечальниками ув’язалися: дюжина придворних, десяток родичів капельмейстера, скарбник Пумпернікель, гвардійський лейтенант із товаришами, зграйка напівзнайомих персон, кепсько вдягнений поет-пасквілянт зі слідами свіжих побоїв, старшина цеху трунарів із дружиною й дітьми, а також безліч цікавих усіх станів.

Купа народу сопіла й пліткувала, голосно перешіптуючись.

«Перетворив би Альраун їх на жаб, абощо? Ненадовго, тільки щоб відстали», — похмуро косився капітан на юрбу. Думки мага вторили капітановим:

«Добре б Руді цих дурнів — та стусанами! Мечем, плазом, по хребтах... Х-ху, дійшли нарешті!»

Невільничий Ринок чекав, розчинений навстіж: дощаті бараки для рабів, намети міняйл, киплячі казани з юшкою, загони, де понуро скупчилися мученики з боргової ями, чорношкірі силачі-мамболезці, сковані одним ланцюгом, харчевня для торговців, колодязь на краю торговища... Звідкись ізбоку вивалився карлик-розпорядник. Утер пітне чоло ганчіркою із брудним мереживом, затараторив:

— Честь! Велика честь для нас! Аякже... Начуваний, неабияк начуваний! Заздалегідь постарався — зранечку відбирав, зі світанку! Прошу за мною, панове, прошу... аякже!..

Радник із містобудування хотів було затриматися біля навісу із чисто викупаними з нагоди продажу наложницями, навіть поцікавився оптовими знижками, але згадав, навіщо він тут, і понуро поплівся далі.

— Погляньте самі! Чудовий товар, на будь-який смак!

За кутовим бараком чекали діти й підлітки.