Розділ «Дуель»

— Налітай, вибирай! Аякже...

Просперо похмуро зиркнув на розпорядника, і той прикусив язика. Натомість заговорив хазяїн рабів: розбійного виду здоровань із сергою у вусі, наскрізь прожарений сонцем.

— Чого потребують мої володарі?

— Твої володарі, бандите, хочуть вибрати. Виокрем хлопчиків дванадцяти-чотирнадцяти років і вишикуй перед нами, — виступив уперед капельмейстер. Глянув на містобудівника: ви згодні, шановний? У відповідь радник кивнув так енергійно, що в хребті хруснула якась деталь. Дивно, що не зламалася.

Здоровань виявився тямущим. Або заздалегідь обізнаним. Плеснув у долоні, й двійко звіроподібних доглядачів кинулися до дітей. Почулися крики, пхикання, лайка і звуки ляпасів. Рудольф Штернблад скривився від роздратування, але промовчав. Капітан терпіти не міг безглуздого рукоприкладства — на відміну від рукоприкладства осмисленого й цілеспрямованого, яке вважав дуже корисним.

За хвилину-другу перед покупцями стояло десятка півтора хлопчаків необхідного віку. Двох капельмейстер із радником одностайно забракували: першому з виду ще не було дванадцяти, а другий раптом зухвало заявив, що йому давним-давно п’ятнадцять, а тому гидко стирчати тут поруч «із усякою дрібнотою». За нахабність хлопця відшмагали, щоб не базікав без дозволу, і стусаном відправили в загальну юрбу. Зважаючи на все, нахаба казав правду.

«Жаль, — мигцем відзначив Рудольф. — Зухвалець, упертюх. Мовчав під бичем. Але угода є угода».

Потім обидва «дуелянти» повернулися спиною до шеренги юних рабів, і безсторонні свідки зав’язали їм очі. З-під пов’язки Рудольф міг бачити носаки власних чобіт. «Ковпака б тут. Надійніше. Утім, Альрауну ковпак — тьху! Захоче, крізь міську стіну побачить. Правда, слово дав: ніякої магії. Значить... А що — значить?! Хіба ж перевіриш...» За мить капітана обпалив пекучий сором. Немов смолоскипом в обличчя тицьнули. Засумніватися в другові? У людині честі?! Ганьба!

Але зерно сумніву вже було посіяне.

Почувся невиразний шумок: хлопчаків спішно міняли місцями. Так тасують колоду карт. Присутні гомоніли, перешіптувалися, не цілком розуміючи, що відбувається.

— Панове готові? — від хвилювання баритон капельмейстера зірвався, «пустивши півня».

— Так.

— Готові.

— Починаємо!

Коротка пауза. Дзвінкий ляпанець по дитячій сідниці. Тиша. Навіть юрба затамувала подих. Другий ляпанець. Третій. Пауза. Не варто тягти. Нерозумно. Що раніше закінчиться цей балаган — то краще.

Але маг устиг раніше.

— Цей!

— Маг Просперо вибрав зброю. Продовжуйте.

Ляпанець. Пауза. Ляпанець. Пауза. Ляпанець...

— Цей.