Розділ «Дуель»

— Розповідай!

Невдовзі Пумпернікель довідався чимало того, що в термах Кара-Калли, крім властиво скарбника, знали всі. Наприклад, історію Рудольфа Штернблада, сина гвардійського бліц-прапорщика, в дитинстві — малюка радше огрядного, ніж такого, що недоїдав. Одразу після народження його записали в полк. До шістнадцяти років майбутній гвардієць подавав великі надії в мистецтві володіння алебардою, тоді за батьковим велінням одружився, навіть зачав спадкоємця, але, на смерть скривдивши батька і юну дружину своїм учинком, утік з родини. Досяг порту, тиждень голодував у трюмі мирного купецького драккара «Змій Вод» і знесилений, зрештою, ступив на берег острова Гаджамад. Тут, за чутками, ховаючись від настирливо цікавих очей, жили майстри школи «Відвертого Шляху» — найкращі з найкращих, кобри поміж людей, тигри поміж ланей, що домоглися всього завдяки двом принципам, які вони сповідували. Перший: «Повага! Ворог має виразно розуміти, що ти з ним чиниш!» І, скажемо без натяків, принцип дотримувався неухильно: всі забиті вороги перед смертю були належно поінформовані. А другий принцип: «Скромність! Великий воїн з виду безпечний, мов метелик!» Виходячи з цього, «відвертошляхці» добирали учнів: той, хто бажав приєднатися до них, мусив відшукати на острові щонайневиннішого чолов’ягу й умовити його взяти новачка до себе в науку. Завзятий Руді, довідавшись про випробування, провів день у пошуках, до вечора забрів у хижу безрукого старця-рибалки, розбитого паралічем. Біля циновки старця плакала голодна дитина, правнук каліки, але Рудольф навідріз відмовився годувати дитя, поки на прохання гостя не зважать. Усю ніч він сиднем сидів біля входу, дитина плакала, тоді заснула, тоді знову почала плакати, а старий щось мугикав, марно намагаючись поповзти геть.

Уранці майстер Ша Лац погодився взяти нового учня.

Хто із двох мешканців хатини був майстром Ша, історія замовчує.

Через двадцять років у Реттію повернувся новий Рудольф Штернблад — істота комариної статури й сварливої, але необразливої вдачі. Ще за рік, після смерті короля Едварда І від сонячного удару, колишній принц, а тепер Його Величність Едвард II включив Штернблада до своєї особистої охорони. Капітанський патент Рудольф одержав буквально за місяць, після нетривалої сутички відправивши на той світ попереднього капітана — зрадника, хабарника й прихильника династії Лже-Бігоррів.

— Сподіваюся, що в пеклі, — зловтішно додав банщик, змащуючи поперек скарбника медом диких ос, — негідник, який зрадив присязі, приречений вічно бідкатися: «Ох, якби не зустрічний випад у кварту! Усе могло би бути інакше!..»

— А маг? Просперо Альраун?

Атлет у кріслі ворухнувся, немов почувши своє прізвисько, та очей не розплющив. Усе його могутнє тіло аж пашіло знемогою.

— Тс-с-с! Ну, я ж просив вас...

Історія мага Просперо виявилася значно більш прозаїчною. Син Авеля Кольрауна, заклинателя вітрів, і Хуської сивіли, хлопчик відмалку полюбив бойову магію. Батьки добряче натерпілися з неслухом, ліквідовуючи наслідки його забав і виплачуючи компенсації сусідам, поки сам Сивобородий Нихон, почувши про талант Просперо, не з’явився в родині Кольраунів. Коли чарівник забрав нового учня з собою, у сусідів було свято; батьки ж поставили подячну свічку Нижній Мамі. Чому саме вчив Нихон юного паливоду, зосталося таємницею, але невдовзі гробниця Сен-Сен знову відкрилася для прочан, оскільки там не залишилося жодного демона-людожера, а некроманти Чурихського замку донині відновлюють спалену дощенту Вежу Таїнств: щойно відбудована, в ніч із четверга на п’ятницю вежа знову спалахує. Тож цнотливиці Чуриху могли спати спокійно, так само як і мерці тамтешнього цвинтаря, — некромантам, поглиненим будівництвом, було не до них.

Подвиги ж Просперо на ниві служби Реттійському престолу слугували невичерпним джерелом натхнення менестрелів.

Достеменно було відомо лише те, що сам Сивобородий, хоч і був уже в літах, однаково залишався богатирем і всіляко домагався й від учнів моці тілесної. Бойова магія Ніхона вимагала неабияких сил, які черпалися саме в міцності м’язів — дельтоподібних, литкових, сідничних, грудних, найширших та інших, а також у пружності суглобів і кипінні життєвих соків. Двічі на день, на світанку й надвечір, Просперо зачинявся в кімнаті для тренувань, виходячи звідти ще могутнішим, ніж увійшов. При цьому накопичену силу слід було витрачати обачно, приберігаючи для Віялових Заклять, Поцілунку Долі або іншої смертоносної магії, — ніхто не бачив, щоб маг підняв щось важче від глечика з вином, прискорив крок або зайвий раз рухнувся там, де можна було цього уникнути. Зазвичай Просперо проводив час у кріслах і на диванах, у лазнях і заміських віллах для відпочинку, плекаючи мускулатуру для справ значно благородніших, ніж груба фізична робота.

— Але чому Альраун?

— Ви погубите нас, мій пане! Ну, хіба на вушко...

«На вушко» з’ясувалося, що капітан Рудольф і маг Просперо — давні приятелі. Билися пліч-о-пліч із ворогами, милися пліч-о-пліч у термах. Жартували один з одного. Сперечалися до хрипоти — звісно, до хрипоти Рудольфа. Просперо голосу не підвищував, заощаджуючи сили, але й поступатися в суперечках не бажав. Племінниця мага вийшла заміж за сина капітана. Спільний пай у корабельних верфях Турристану. Спільний знайомий Томас Біннорі, що складав пісні про обох, — саме бард і пожартував якось щодо Альрауна. Усім відомо, що альраун — корінь мандрагори або «шибеничний чоловічок», — викопаний уночі під трупом повішеного, приносить удачу хазяїнові. Щоправда, треба вміти плекати злощасний корінець і догоджати йому, потураючи примхливій вдачі, але це справа наживна. Особливо допомагає альраун солдатам. Як співається в баладі: «Якщо смерті — то миттєвої, якщо рани — невеликої...» Але «повішеник» волелюбний і завжди норовить утекти; якщо ж йому це вдається, то корінець починає жити власним життям, часто виростаючи до цілком людських розмірів. Таких псевдолюдей складно відрізнити од людей справжніх. Хіба з того, що їм надзвичайно щастить...

— Ось сер Томас і припустив заради сміху, що маг Просперо — альраун, який утік від капітана Рудольфа.

— І що сам Просперо?

— Розсміявся.

— То чому ти мене стращаєш?

— Це він до сера Томаса розсміявся. А коли до вас, мій пане, розсміється, то може зовсім невесело вийти...