Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

Пішли ми до палацу, в підвали. Мусив десь бути арсенал барона. Ідемо коридором, коли бачу я у виблисках смолоскипів плями якісь темні з-під дверей одних. Я туди, щоб подивитися, а Грицько мене за руку хапає.

— Не треба, пане, не треба.

Я подивився на нього, і він руки прибрав. Відчинив я двері, зайшов усередину, а там таке... Вбиті жінки та діти. Півсотні, як не більше! У всіх горлянки перерізані.

— Що це таке? — питаю у Грицька, який один насмілився за мною зайти.

— Гарем Барона та абреків його, — шепоче він.

— Хто їх убив?

— Та самі абреки, щоб нам не дісталися, — каже Грицько. І я б радий повірити, але ж по голосу чую, що бреше він. І кров свіжа, аж парує.

— Не бреши мені, — кажу тихо і дивлюся на Грицька. Той на коліна падає.

— Мужиків гріх узяв. Це ж їхні доньки та жінки, яких абреки викрали. Думали, що ґвалтують їх тут, а вони цілі, здорові, без синців, з дітьми чорнявими. Тобто з доброї волі з тими абреками спали і дітей від них народжували. Ну, і розлютилися мужики. Хотіли спочатку тільки дітей вбити, чуже сім’я, але жінки валувати почали, захищати. То і їх за зраду.

Стоїть Грицько на колінах, голову похилив. А мені аж моторошно. Голова болить, рука болить, а ще кров свіжа ніс забиває, трупи дітей безневинних та жінок перед очима.

— Господи, що ж ви за звірі?

— Пане, розлютилися ми дуже. Стільки років боялися, терпіли, а тут наша воля.

Вийшов я з тієї зали клятої. На підошвах кров, у носі кров, у очах кров, у думках кров. Увесь у крові. І подумав, що, може, і не варто змія вбивати. Нехай летить сюди та випалить усе це дурне сім’я, що спочатку рабами себе дозволило зробити, а потім на звірів перетворилося. Випалити тут усе, щоб нічого і нікого не залишилося!

— Пане, вибач нас, — це знову Грицько. — Грішні ми, винні. Не стрималися мужики й ніхто їх не зупинив. Але то від страху. Страх же сушить, виламує. Допоможи нам змія перемогти, і забудемо ми про страх, станемо, як усі люди! Чесно тобі кажу, пане. Допоможи!

Ноги цілує та плаче. А мені погано. От прямо розплився весь. Знаю, що в таких випадках треба щось робити, в дії рятуватися. Бо думки погані голову можуть розірвати.

— За мною! Ламайте двері, шукайте зброю! — наказав і побіг сам перший двері ламати, щоб на дерево та залізо лють свою на цих мужиків випустити.

Арсенал ми швидко знайшли, а там і набоїв купа, і рушниць, шабель, але головне — ціла діжка пороху. Величенька така.

— Зібрати усі цвяхи, які в селі є, і порубати їх на шматки у пів-мізинця! А всі, хто теслювати вміє, за мною!

Побігли нагору. Рухатися мені важко, бо таке враження, що рука вогнем горіла, але терпів. Наказав мужикам дещо побудувати з дерева, для чого розібрали сарай барона.

— Що це ви робите? — питає лікар, який саме підійшов.