Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Пошукайте, тут десь мусить бути моя валізка з інструментами. Куля залишилася всередині, треба буде робити операцію. — впевнено каже він.

— А де хоч шукати?

— Біля баронового кабінету є таємна кімната. Я там завжди оглядав барона.

Скоро мужики приносять валізу. Лікар наказує нагріти води.

— Поручик буде жити? — хвилююся я.

— Я зроблю для цього все, але гарантувати нічого не можу, поранення важке.

Я кривлюся, потім мене кличуть мужики. Їх зібралося надворі кілька сотень. Навантажили на вози трупи абреків та барона Вже голих, зняли з них усе.

— А це ви куди?

— Свиням згодуємо негідників!

— Ні, не можна. Поховайте їх десь.

— Та вони знаєте, як з нас кров пили! — гомонять мужики.

— Поки живі були, хоч на шматки їх ріжте, але зараз мертві. А ви ж не дикуни якісь, не людожери, а християни. То поховайте їх по-людськи. Це наказ.

Кивають, супроти не йдуть, хоч видно, що не подобається їм моя вказівка.

— А що зі змієм робити? — це Грицько, який усе біля Нюсі своєї стоїть. — Зранку прилетить він, щойно протверезіє.

Бачу, що мужики голови посхиляли, жах аж хвилями іде по натовпу.

— Тікати треба. Забирати родини й тікати! Вб’є нас змій, спалить за барона! — кажуть одні.

— Куди втечеш? До ранку вже недовго. На дорозі змій нас потовче, наче картоплю варену! — жахаються інші.

— Тихо! — кажу я, бо не люблю боятися. Гріх боятися чогось, окрім Господа нашого. Змій? Та чхати на те чудовисько. — Вб’ємо ми змія.

— Як? Та ну ви що? Та його ніхто не подужає...

— Мовчати! Всім залишатися тут, десять людей зі мною. І ти, Грицьку!