Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

Мужики, які штовхали вози, перекидають їх уперед, із них вистрибуємо ми, даємо залп і кидаємося на абреків. У мене в лівій руці револьвер, у правій шабля, в мужиків теж шаблі трофейні або сокири власні.

І почалася тут кривава січа Абреків було менше, але жоден з них не побіг. Всі билися до останнього і билися вміло. Видно, що з шаблями зростали, то сікли мужиків на капусту. Якби я п’ятьох не пристрелив, то бозна, що б було, а тут ще мужики набігли, які вози штовхали, і вже обсіли абреків, по троє, по четверо, жодного не відпустили.

— Де барон? Де барон? — кричу я, бо барона серед загиблих не бачу, і це мені дуже не подобається.

— Він до палацу побіг! — крикнула якась скривавлена дівчина.

— Нюсю! Донечко! — заволав Грицько і побіг до неї, теж скривавлений.

— За мною! — наказав я і побіг до палацу. — Знайти барона! Все обшукати!

Слідом побігло кілька десятків мужиків. Хто з рушницею, хто з шаблею чи кинджалом. Озброїлися хлопці з мертвих абреків.

— Ох ми йому зробимо! Ох він у нас заспіває! Бароне, де ти? — верещали у такій люті, що аж мені страшно, що там про барона казати. Коли як засурмить щось угорі.

І одразу затремтіли мужики, перелякалися.

— Барон змія викликає! Пропали ми! Змій!

Стоять, тремтять, наче осикове листя на вітрі. От же військо! Я переконувати їх не став, побіг до башти. Там гвинтові сходи, забіг ними аж нагору, а двері зачинені. Міцні, дубові. Такі ані плечем не виб’єш, ані ногою. Але ж я філером охоронного відділення багато років пропрацював, і там доводилося не одні двері відчиняти, щоб клієнта не втратити. То поліз у чобіт, дістав із підошви інструмент, подарований колись графом, потицяв трохи в замок. Ото займаюся, чую, як барон сурмить. Хитрий цей барон, здогадався, що його врятувати може. Згадую про змія, і аж зле мені стає. Коли чую я крик якийсь. Відповів змій. Але так, що розсміявся я.

— Тварина п’яна! Мерзотнику! Коли ти вже нап’єшся! — заверещав барон, підтвердивши мою щасливу здогадку.

— Що, бароне, напився ваш хвостатий захисник? — це я вже відчинив двері і вийшов на саму верхівку башти. — І краще не рипайтеся, — я навів на нього свій револьвер і тут тільки згадав, що набої в ньому закінчилися. Але ж барон не міг цього знати.

— Ах ти ж смерд! — Балтика дивився так, наче хотів спалити мене своєю ненавистю. — Думаєш, що переміг! Та змій вас всіх знищить! Вже зранку! А потім війська прийдуть! Тебе першого на шибеницю відправлять!

— Бароне... — я не збирався його вбивати, але барон кинувся на мене. Він був вищий і важчий, а головне, він був роздратований. Я бачив багато бійок і знав, що там вирішує твій настрій. Саме настрій дозволяв слабшим і меншим перемагати. Відчайдушна лють, яка могла перебити і вміння, і силу. Цієї люті в мене не було, але були спокійні навички людини, що звикла рятуватися. Я нічого не думав, тіло саме діяло і діяло миттєво. На цій маленькій місцині ніде було ховатися від барона, а зійтися з ним у бійці я не хотів. Зробив два кроки назад, до кам’яних зубців башти, мить почекав, а потім різко відступив праворуч, щоб опинитися з боку лівої руки барона Він не чекав такого маневру, не встиг зупинитися, з розгону вдарився об зубці, аж перехилився через них. Барон зойкнув, а я підскочив, схопив його за ноги, підняв і штовхнув геть із башти. Барон намагався схопити мене, але я відбив його руки від себе. Він схопився за один із зубців і повис на зовнішньому боці башти.

— Тварюко! Уб’ю! — хрипів він і намагався вилізти, підтягувався на руках, спробував закинути ногу на парапет башти. Але я не давав, пхав його вниз, скидав його ногу, бив по руках. — Смерде! Кропив’яне сім’я! Знищу! Знищу!

Він був сильний, цей барон, він дерся і дерся, він не хотів умирати, а коли зрозумів, що втрачає сили і більше не може висіти, то поліз угору востаннє. Я вперся долонею йому в лоба і почав відштовхувати, а барон тоді несподівано кинув зубець стіни і схопився за мою руку, повис на ній.

— Витягуй! Витягуй! Інакше зі мною полетиш! Холоп! Земледер! Смерд! — барон хрипко реготав і в його напівбожевільних очах засвітилася надія. Але барон не врахував, що в мене дещо є. Наприклад, вільна ліва рука Якою я зміг залізти під сюртук і витягти браунінг, ту іграшкову зброю, що я забрав у вбитого баронятка.

— Витягуй! Витягуй, суко! — хрипів барон, що сунувся вниз по моїй руці. Він спробував схопити мене за голову, за волосся, щоб уже точно видертися, але я сховався за зубцем, правиці моїй було дуже боляче, барон важив багатенько. Але я знав, що ось-ось позбавлюся цього ярма Він знову поліз, у нього закінчувалися сили, він схопився зубами за мою руку, а я нарешті дістав браунінг і вистрелив йому в тім’я. Барон відірвав зуби від моєї руки, перелякано подивився на мене і на браунінг, прошепотів «блядська іграшка» та полетів униз. Там залунали радісні крики мужиків. А я впав на підлогу башти. Рука страшенно боліла, мені аж паморочилося. І я знепритомнів.

Отямився, коли мене вже несли сходами вниз.