Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Ну то чого ж ти хвилюєшся, бароне? — кричу йому я. — Давай до ранку посидимо, почекаємо, подивимося, кого солдати будуть хапати, а кому честь віддавати.

— Слухай, Підіпригора, а чого ти там розпатякався? У мене ж дружок твій, поручик. Я ж його вб’ю, як тобі це?

— Бароне, якщо ти дурень, то уб’єш, а якщо іще залишилося у тебе в голові хоч трохи розуму, то зрозумієш, що поручик Нестеров — єдина твоя надія на порятунок.

— Ах ти ж смерд! Мені рятуватися не треба, ти сам спробуй врятуватися!

— Спробую, спробую!

Дивлюся, що їдуть уже з села вози з воротами. Наказав набивати ті ворота на вози, спереду, щитом наче. Застукали мужики молотками.

— Ти що там твориш, негіднику! — захвилювався барон. — Тільки спробуй щось зробити! Застрелю поручика!

— Це я ворота збиваю, щоб ти не втік, бароне. А то що ж нам, до ранку чекати? Підемо ми, відпочинемо, поки приїде армія тебе брати. Забивайте ворота! — кричу мужикам.

Вони прибивають ворота до возів, не розуміють, для чого це, але виконують. Зробили три вози, я наказав у них сісти всім, у кого рушниці були.

— А інші вози позаду штовхають! І не боятися куль, ворота все на себе приймуть. А коли довезете до палацу, за моїм наказом вози перекинете вперед Зрозуміло?

Кивають мужики, хто внизу залишився. Тоді я тим, хто у возах, кажу:

— Як виїдемо, то не висовуватися. Лише коли команду дам, тоді стріляти. Тільки за моїм наказом!

— Слухаємо! — кажуть.

— Ну, тоді з Богом! Уперед!

Покотили мужики перший віз із набитими воротами. Викотили його у двір, і зчинилася стрілянина. Барон з абреками набоїв не берегли. Але мужики у возі цілі, бо ворота дубові у два шари я набити наказав. Ось іще один віз викотили, і ще, вишикували і покотили одним фронтом.

— Тварюки! Селюки! Земледери хрінові! — верещить барон і знай собі строчить з кулемета. Де куля знайде щілину, там пролетить. Он один мужик скрикнув та впав, а он інший.

— Вперед, вперед! — кричу, підбадьорюю. — Вперед!

Гримотять вози колесами по бруківці, сунуться вперед, стрілянина не вщухає, як і вереск барона, що січе з кулемета.

— Вогонь! — кричу я, і мужики з возів вилазять з-за воріт та дають залп. Кількох із них зустрічають кулі абреків, але й вони влучають, бо чутно крики посіпак баронових. — Уперед! — даю перезарядити рушниці, й знову залп. Потім ще один, а потім колеса возів упираються в купу меблів, з яких абреки зробили собі барикаду.

— Перекидай! Перекидай! — кричу я. — Ріж кровопивць! Рубай!