Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Навіщо вам убивати барона?

— Помста Точніше, покарання. Барон убив чотирьох наших товаришів. Двоє з них тікали від поліції й потрапили сюди випадково, ще двоє шукали перших двох. Барон узагалі не чикався. Я думаю, що тут загинуло багато народу. І не тільки наших, але й анархістів, есерів, можливо, ще когось. Але ми карали барона лише за наших товаришів. Та замах не вдався. Більше того, мені навіть не вдалося поїхати з замку. Барон наказав мене вбити. Треба було якось рятуватися, і я згадав про свою медичну освіту, щоправда, незакінчену. Але ж барону потрібен був не мій диплом, а знання, які були. Мені пощастило, бо незадовго перед тим повісився попередній лікар барона То він узяв мене своїм ескулапом. Так я вижив і почав чекати нагоди втекти. Я просидів у підземеллі шість років. Уявляєте?

— Шість років?

— Шість, почався сьомий. Чесно кажучи, я вже думав, що нагоди втекти не буде, що мені доведеться до кінця життя сидіти у підвалі. Ще рік-два, і я б спробував зарізати барона ланцетом та героїчно померти від рук його бандитів. А тут ви, мій щасливий визволитель. Слухайте, а як ви змогли підняти цих селюків? Оцю покірну череду? Я думав, що це категорично неможливо. Бо коли людина терпить, що забирають її дітей, то вона витерпить геть усе! Як ви змогли перетворити худобу на військо?

— Мені треба було рятуватися.

— Так, розумію, але ви могли просто втекти.

— У палаці залишався поручик, він врятував мені життя, і я не міг просто його покинути.

— О, та ви людина слова?

— Я вмію бути вдячним.

— І що ви сказали мужикам?

— Вже не пам’ятаю. Якісь дурниці. У таких випадках головне не що говориться, а як Треба розбурхати людей, розкачати натовп, а потім він уже посунеться сам, наче весняна вода.

— Слухайте, та ви справжній вождь!

— Що з бомбою?

— Готова Але чи впевнені ви, що ми мусимо вбивати змія? Коли я займався поручиком, він щось шепотів про те, що змія треба захопити і відвезти до столиці.

— Не треба, — кажу я.

— Але поручик...

— Змій їсть людей. Дівчат. Він привчений до цього і не змінить своїх уподобань. Змій мусить померти. Тут немає чого обговорювати, — тихо кажу я.

— Що ж, нехай так, ви тут головний. Ходімо, подивимося, як там ваші підопічні.

Ми піднялися нагору, почули стукіт сокир та молотків.

— Господи, це опудало якесь? — дивується лікар.