Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Команда мрії

ерпень добігав кінця, хліб ми вже зібрали, то можна було трохи відпочити перед кукурудзою та буряками. Зранку я возив на базар при станції сметану, сир та яйця з хутора, продався добре, потім ще забіг до залізничних майстерень, замовив потрібні деталі для косарки, десь тільки опівдні повернувся додому. Там я добряче пообідав під чарочку і пішов подивитися на кукурудзу. Воно-то організм вимагав полежати після борщику наваристого та яєчні з салом, але намагався по обіді не лягати, бо від цього і кендюх росте, і потім аж до вечора не відійдеш, ходитимеш наче з похмілля, а вночі ще й погано спатимеш. Оце сонне провінційне життя багатьох засмоктувало, наче болото каменюку. Ще рік тому була людина як людина, на службі, при параді, одягнений, поголений, підтягнутий, очі палають, голова шурупає — орел! А пішов у відставку — і ось уже якась штафірка цивільна: мамон через штани перевалюється, обличчя опухле, неголене, волосся засмальцьоване, зляглося, як торішнє листя, одяг м’ятий і несвіжий, очі мертві, вдень спить, вночі горілку дудлить, газет не читає, в гості не їздить, мохом узявся, наче колода біля колодязя. Трапляється таке, бо втрачає людина стрижень, без служби, без начальства не може сама собі раду дати. Я ось це розм’якшення одразу собі заборонив, пообіцяв, що у відставці буду триматися порядку так само, як у конторі. Дотримувався цієї обіцянки строго.

То після обіду — ніякого сну, хоч як би організм не схилявся до ліжка, а більше до сіна пахучого на горищі сараю, куди б кинути рядно та завалитися на ароматну м’якість, поклавши руки під голову. Ох, мрії, мрії! Як би полежати — тільки й крутиться у голові. Кажуть, що оце післяобіднє схиляння до сну від того, що кров до шлунку приливає, а від голови відливає і ото муторить тіло. Нічого, розженемо кров, як треба. Немає для цього нічого кращого, аніж пройтися. Пару верст, або, як ото по-модному зараз, по-європейськи, так кілометрів. У кілометрах бунтівники все міряли, то і я навчився трохи. Так само і про користь ходіння почув від одного бунтівника. Той якогось німецького мудрагеля все цитував, що найкращі думки народжуються, коли людина ходить, а не сидить. То він так, мабуть, казав, бо в нього робота сидяча була. А як я простим філером по всьому Києву бігав, так які там думки, окрім того, щоб присісти та чаю випити? Ходіння корисне, коли сидиш багато, тоді під час нього і думки з’являються.

Іду собі стежкою в ярку, розумую, дивлюся, як перше жовте листя деінде з’явилося. Ще за місяць зовсім зажовтіє все, а далі й до забілення недалеко, до зими. До неї я цього року готовий був як ніколи. Бо зробив у хаті парове опалення, як ото у панів. Довгенько збирав грошики, оце купив котел, батареї чавунні, встановив усе. У нашому повіті спеціалістів таких не було, довелося аж із Сум, з бельгійських майстерень, везти хлопців, які й зробили. Тепер не три пічки одразу опалюй, як раніше було, а один котел, який усю хату гріє. До того ж, його і вугіллям можна. Я вже зі станції два вози антрациту привіз. Мусить вистачити.

Вугілля — це добре. А то ж у нас тут степи — лісу мало, то всі соломою опалюють. А яке то опалення, коли шугне — і немає? Ані жарин, ані тепла. Або всю ніч солому кидай у піч, або лізь під перини та кожухи й так від холоду рятуйся. Або ось їжу як тут готують. У той самий борщ кидають усе одразу: і капусту, і буряк, і м’ясо, в пічку поставлять, соломи туди напхають, спалахне вона, чавунок раз закипить, потім ще постоїть трохи, достигне, і вважається, що готовий борщ. Який же готовий, коли хрумтить на зубах капуста, наче не людина, а кінь їсть? Я звик варити борщ години зо три, кидати все по черзі, тоді в нього і смак добрий. То купую для плити завжди дров, а соломою нехтую.

Сусіди кажуть, що опанився я, наче й не мужик став, а міський який чи німець. А що, німці — німці жити вміють. От був я колись у службовій справі в них на хуторах під Херсоном Так ото я вам скажу, порядок там кращий, аніж у полку перед приїздом комісії з Петербурга! Будинки прикрашені, паркани не такі, як у нас, що ледь не до неба, а невеличкі, красиві, квітів багато, городи, наче військо на параді, лініями відбиті, й жодного бур’янцю немає. А худоба яка! Корови та свині такі вгодовані, що дивишся на них — і хочеться Господа славити за щедрість його. Що там казати, живуть люди! То і я б німцем залюбки став, якби міг. Хоча, звісно, у штунді вони здебільшого, що погано, але погано то аж на Страшному суді буде, для життя вічного вада, а на тутешньому житті ніяк не відбивається.

Підійшов я до старого дуба, який на межі ярка та поля стояв. Таких дубів колись багацько було по навколишніх ярках розкидано, але зрубали їх, бо ж у ціні деревина. От же люди, за копійку хоч що утворять! Ну як можна такі дуби рубати? Вони до тебе сотні років були і після тебе будуть, хто ти такий, щоб їх чіпати? Та ніхто! Я ось у себе на землях усі їх залишив і мужиків попередив, що за дуби голову зніму. Нехай ростуть, прикрашають землю, а то ж степ, немає за що й оком зачепитися.

Плюнув я на руки і поліз на дуб. Хоч не хлопчик уже, а здерся швиденько і присів на гілці, де в мене сідало було. Таке зручне місце, що з нього видно все навкруги. Тим більше, що дивився я не просто так, а в цейсівський бінокль, подарований мені їх благородієм штабс-капітаном Мельниковим, керівником моїм у Київському охоронному відділенні. Коли виходив я у відставку, отримав таку корисну річ. У бінокль той я бачив усе, особливо, як хто задумає полізти в мою кукурудзу, насмикати качанів. Дуже вже в нас люди до чужого ласі, та й кукурудза в мене сортова, аж американська; щоб купити насіння, довелося кредит у банку брати, бо ж усі власні гроші на опалення панське витратив. Кредит мені дали, бо довіряли, мав я репутацію добру. І недарма ризикував, бо он такий врожай уродив, що аж серце співало. Качани здоровезні, аж стебла додолу хилять. Хороший врожай буде!

Розглядаю кукурудзу в бінокль, і аж серце співає. А сам думаю, що от є такі невігласи, які у Святому Писанні сумніваються, кажуть, що там брехня написана. А воно ж не брехня, а чиста правда! Ну, от узяти про Змія-спокусника, який Єву на гріх штовхнув! Ну хіба не правда? Що там про Змія казати, якщо качани кукурудзи моєї таку спокусу створюють, що не втримуються мужики. Хтось та полізе на поле. Спіймаю його, по морді дам, червоніє крадій, каже, що і сам не знає, яка мара на нього найшла. І звичайні ж мужики, не якась там циганва, а отаке витворяють. Бо ж Змій у кожному з нас сидить. Не змій, а червак, який нас ізсередини їсть і на погане штовхає. Скільки я в конторі спостерігав випадків, коли наче й хороша людина, живе собі чесно, а потім, ні сіло ні впало, якусь гидоту вчинить. То, значить, проїв червак. Усе точно в Біблії написано, тому воно і Святе Писання.

Аж перехрестився я — і далі дивлюся на зелене море кукурудзяне, рахую, скільки візьму грошиків із цих десятин. Коли бачу — курить по дорозі бричка якась. До мене хтось у гості їде. Поспішає, он як візник коней батогом шмагає. А я ж нікого в гості не чекаю. Навів бінокль на бричку, різкість поправив і аж сплюнув з подиву. Тільки згадай про банк, а банкір уже тут. Микола Ісидорович Хомутинський, голова повітового банку в Ромнах, особисто до мене мчав. Точно до мене, більше тут ні до кого, бо дорога лише до мого хутора Курбани вела. Дивно, чому їде? Відсотки я платив вчасно, сам кредит віддам, коли кукурудзу продам, як і домовлялися. Чого ж таки мчить він до мене?

Цього не знав, то поквапився додому. З дерева зліз, рушницю з сіллю, якою частував крадіїв на власних полях, щоб викарбувати в них у головах Божу заповідь «Не вкради!» (тобто цілив я не в голову, а в сраки крадійські, але сподівався, що сіль і до голови дійде у вигляді правильних висновків), за плече кинув і побіг найкоротшою стежкою до хутора Коли чую, у дзвін вдарили. Це Уляна Гаврилівна, помічниця моя, давала знак, що чекають на мене. Я не забарився, з ярка вибрався, підходжу, бачу, що пан Хомутинський люльку смокче, наче малий соску, обличчя біле, руки тремтять, ходить біля брички, зупинитися не може. Точно сталося щось.

— Доброго дня, Миколо Ісидоровичу, — кажу.

— Іване Карповичу! А я на вас чекаю! — кричить, біжить до мене, обнімається. — Рятуйте, Іване Карповичу, рятуйте! — за руку мене схопив, сам наче у пропасниці трясеться, око праве сіпається, а така ж урівноважена людина була! Породистий шляхтич, поважний та величний.

— Що сталося? — питаю.

— Пограбували нас, Іване Карповичу, пограбували! — аж стогне він, наче ріжуть його живцем.

— Як? — дивуюся я, бо це ж не селянська хата, а повітовий банк!

— А так! Стіну проламали, зайшли до будівлі, двері до сховища вивалили, два сейфи відчинили, забрали все звідти і втекли. Все до копійки вигребли, гаспиди!

— Зачекай-но, Миколо Ісидоровичу, і що — ніхто не чув?

— Ніхто! Хоч там поруч у сквері гуляння були, оркестр грав, людей цілий натовп! І ніхто нічого не почув! Та що там натовп! У мене ж усередині банку охоронець озброєний був! Заснув, гад такий, і теж нічого не чув!