Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

Вся вулиця завалена трупами. Мені стає страшно, але бачу, що мужики тільки розійшлися і їх уже не зупиниш.

— На палац! Там твоя донька! Ми врятуємо її! — кричу я мужику з рушницею. — Вперед!

І ми сунемо до палацу. Дорогою до нас приєднуються нові люди. У барона ще був шанс. Зачинити ворота, поставити залишок охоронців на стіни і відбиватися. В нас не було драбин, ми б програли. Але барон був занадто переконаний у тому, що його раби ні на що не здатні. То не підняв міст. І ворота не зачинив. Я б зрадів, але я звик не вірити у щасливі подарунки долі. Я згадав великий двір перед палацом. У тому дворі ми будемо як на долоні. Нас можна буде постріляти наче зайців! Барон вигадав непоганий план.

— Стійте! Іменем государя імператора! Стійте! — я ледь зупинив натовп вже у воротах.

— Що? — невдоволено питали мужики, яким не терпілося добратися до пана.

— Стійте! Поверніться до села і привезіть на возах кілька воріт з дворів поближче. Вибирайте міцніші!

— Для чого це! Ми вже у палаці! — кричали найбільш гарячкуваті.

— У палаці? То підіть і візьміть його! — крикнув я їм.

Кілька десятків побігло вперед, і ледь вони вибігли з воріт, як почалася страшенна стрілянина. Я пізнав стрекіт кулемета. О, барон добре озброївся! З тих, хто вибіг, повернулося лише двоє. Поранених та переляканих.

— Везіть ворота! І цвяхів довгих побільше! — наказав я, й цього разу мене послухалися. Частина мужиків побігла вниз, а тим, у кого вже були рушниці, я наказав сховатися у воротах і чекати на випадок атаки. Абреки справді спробували вийти, але їх зустріли таким вогнем, що вони одразу відступили і більше не сіпалися. Побачивши, що зброєю перемогти було важко, барон спробував налякати.

— Смерди прокляті, проти кого повстали! — заверещав Балтика — Зранку тут будуть солдати, і вони розстріляють кожного, хто зараз не здасться своєму пану!

— Солдати справді будуть завтра, але вони прийдуть, щоб арештувати злочинців, які годували православними людьми чудовисько, — прошепотів я, бо не хотів поки відкривати свою присутність. Мої слова прокричав чоловік, у якого ми ночували. Він тепер був весь час поруч зі мною.

— Грицько, це ти голос подав? — здивувався барон. — Ах ти ж сучий сину! Так ти в бунтівники подався! Мало тебе били?

— А тепер не будете! Тепер за нас сам государ! По десять десятин землі дасть! І волю!

— За вас? За смердів? Га-га-га! Ніколи государ за вас не був і не буде, бо холопи ви, і що хочу, те з вами і зроблю!

— А спробуй!

Барон далі лаявся з Грицьком, а мужики важко дихали перелякані. Бо ж барон виявився не у полоні і погрожував страшними карами. Я переконував, що барон збожеволів і пішов проти государя. Грицько це все кричав.

— Ах ти ж мерзотник! Та ти ж, дурень такий, сам би цього не вигадав! Хто там тобі ці дурниці у вуха заливає? А чи не забув ти, Грицько, що твоя донька у мене? Ану приведіть її сюди! — як зарегоче барон, дивлюся, аж зблід нещасний батько, а всі інші мужики голови посхиляли.

— Не бійтеся, он уже вози їдуть! — підбадьорив я їх.

— А що ті вози? Чули, як стріляють! — шепоче зблідлий Грицько.