Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— А що робити? — питає один. Той самий, у якого ми намагалися переночувати. Він питає, а люди перелякано відходять від нього, наче від хворого.

— Беріть зброю!

— У нас немає, — каже він, і люди ще дужче відсахуються від нього.

— А сокири, вила, ножі, коси! Беріть все це!

— Але в них рушниці!

— У нас теж! Я посланець самого государя імператора! Він наказав звільнити всіх селян барона Балтики, дати вам волю! Барон погодився з цим, але абреки не схотіли відпускати вас Вони сказали, що хочуть і далі грабувати вас і ґвалтувати ваших дочок!

— Государ наказав звільнити нас? — питає з натовпу вже хтось інший.

— Так, я привіз указ імператора про ваше звільнення! Государ наказав підпустити вас і дати кожному по десять десятин землі! — я брешу натхненно.

— Государ? Десять десятин? Воля? — лунають голоси з натовпу.

— Так! Хтось хоче піти проти государя? — грізно питаю я.

— Ні! Ні! Ми за государя! — відповідає натовп.

— Тоді до зброї! До зброї! — верещу я, бо бачу, як вогники кінноти піднімаються на сусідній пагорб до палацу барона. — І запаліть смолоскипи, нам нічого боятися, ми государеві люди!

— Государеві люди! Государеві люди! Воля! — натовп розбігається і ось вже чоловіки повертаються, хто з сокирою, хто з вилами, а хтось просто з кийком чи серпом. Запалюються смолоскипи. Нас мусять помітити.

— Вперед, на палац! Бий нечестивих! Бий чужих! — кричу я, і натовп радо це підхоплює. Я кілька разів бачив у Києві погроми. Здебільшого жидівські, але на початку Японської війни був і такий, що били всіх, хто був більш-менш схожий на японців. Я ще тоді зрозумів: ніщо так добре не підхопить натовп, як заклик бити чужих. І ось зараз ці биті та переламані мужики, що боялися і носа показати зі своєї хати, взялися за зброю і пішли на палац, кричали, що вб’ють чужинців, постинають голови і поріжуть на шматки!

Якби барон умів діяти холоднокровно, він би наказав підняти міст і відбивати напад за стінами. Тоді б він переміг, бо натовп важко довгий час тримати в потрібному напруженні. Під ранок мужики б розійшлися по хатах, і їх можна було б брати по одному та виховувати канчуками. Але я сподівався, що барон гарячкуватиме. Він так зневажав своїх рабів, був такий впевнений у їхньому боягузництві, нездатності до опору, що не міг дозволити собі сидіти у палаці і чекати ранку. Та він розжене цих смердів прямо зараз! Нагодує канчуками до крові! Постинає голови тим, хто спробує опиратися!

То барон не став чекати. Онде з воріт огорожі палацу виїхали вершники. Два десятки на чолі з головним абреком. Нагнали коней і заволали свій бойовий клич «Аллах акбар!». Це у магометан значить «Господь — великий», і з цим важко не погодитися, хоч істинного Господа вони і не знають.

— Государ з нами, попереду воля та земля! Переможемо! Знищимо чужинців! Захистимо своїх дітей! Більше жодну доньку не заберуть змієві! Наказ імператора! — закричав я, бо побачив, що натовп злякався і ось-ось побіжить. Вчасно згадав про жертв змія. Мужики стиснули зброю. — Перегородіть вулицю! Ховайтеся за тинами, збивайте вершників з коней і вбивайте! Я застрелю їхнього ватажка!

Мужики викотили поперек вулиці віз, потім ще один, кидали між ними дрова, виламані ворота та тини, щоб перегородити вулицю. У бунтівників це зветься барикада, в 1905 році вони городили такі у Москві. Використаємо досвід ворогів Отечества. Я видихнув і прицілився. Онде з’явилися вершники, вони стрімко наближалися до нас.

— Застрелю будь-кого, хто побіжить! — попереджаю мужиків, вичікую мить і стріляю. Кінь ватажка абреків падає, той котиться по землі, його збивають коні товаришів, я встигаю вистрелити ще раз, а потім падаю, бо абреки дають залп. Стріляю з землі і бачу, як хтось кинув з-за паркану вила і вони встромилися в одного з абреків. Потім хтось кинув дровітню і збив вершника, а он якийсь молодик сам стрибнув із ножем. Його застрелили, але абрека дістав. І ось уже з-за тинів вистрибують мужики і кидаються на ворогів. Абреки стріляють, потім хапаються за шаблі. Я прицільно вибиваю ворогів, у них немає можливості відповісти мені. Он бачу, як наш господар схопив рушницю вбитого абрека і встрелив сам. Невміло, у небо, але другий постріл був вже кращим.

— Не випускати, вбивати всіх! — кричу я і останніх абреків валять з коней.