Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Бароне, ми все-таки у двадцятому столітті і...

— Ви так само хворі, поручику, як і інші, — сумно киває барон. — Не холопи винуваті в тому, що дозволяють себе обдурити всіляким бунтівникам! Такі пани, як ви, винні! Що дозволили холопам підняти голову, забути страх, мати власну думку! Зараз ви не хочете слухати мене, кажете, що я залишився у минулому, що я ворог прогресу, що я не розумію потреб сучасності. Але коли вас почнуть вішати на стовпах, коли вам різатимуть горлянки, коли ваших дочок та жінок будуть ґвалтувати, тоді ви зрозумієте, що помилилися, тоді прибіжите до мене по допомогу, як прибігали сусідні поміщики вісім років тому! Але буде пізно! Бо бидло підніметься! Цей ваш народ — він ні на що більше не здатний, окрім як бути рабами! Якщо дати йому волю, він зчинить різанину, як то було при Пугачові чи раніше. І різанина триватиме доти, поки хтось не візьме владу, не придушить коліном бидло, не залякає, не примусить підкоритися! Так було, так є і так буде завжди!

Барон нависає над столом, вщерть уставленим різними стравами. Поки він говорить, жоден абрек не їсть. Слухають. Після промови барона запановує тиша. Нестеров, мабуть, думає, що б відповісти.

— Заберіть цього смерда. Відвезіть змієві, думаю, він зрадіє.

— Змієві? Для чого? — хвилюється Нестеров.

— На поталу! — регоче барон.

— Ні! Бароне, не треба, я буду скаржитися самому государю, якщо ви це зробите! — кричить поручик. Знову встановлюється тиша. Барон досить довго й важко дивиться на Нестерова, а потім починає реготати. Всі його абреки теж регочуть.

— То ви ще не зрозуміли, поручику? — питає барон, коли досхочу насміявся.

— Що? — нервує Нестеров.

— Ви зможете поскаржитися лише Господу, — барон знову регоче. — Бо я і вас уб’ю. Теж віддам змієві, ви ж за ним полювали?

— Ні, ви не зможете, нас шукатимуть! — кричить поручик.

— І не знайдуть! Хоч я встановлю нагороду тому, хто розповість де ви, виділю всіх своїх людей на пошуки. Як конче потрібно, зможу дати й одного-двох своїх рабів, які зізнаються, що вбили вас, а тіла спалили. Раби радо підуть на шибеницю, бо знатимуть, що їх родини залишилися в мене, і краще виконати мій наказ. Отже, вбивці будуть покарані, а вас пам’ятатимуть як безневинних жертв. Ось і все. Можливо, я навіть сльозу вичавлю з себе на похоронах ваших решток, звісно, якщо змій щось залишить від вас, — барон знову регоче, а потім помічає мене. — Заберіть його!

Схопили абреки, потягнули, я згадав про змія. Найменших сумнівів у мене не було, що вб’є мене чудовисько. То якось треба рятуватися, щось вдіяти, щоб у лапи до вогнепального негідника не потрапити. Тільки що там вдієш, коли тягнуть мене аж чотири озброєних абреки, а в мене руки зв’язані і паморочиться, голова болить?

Витягли у двір, повантажили на віз, куди сіло двоє абреків. Воно два краще, аніж чотири, але в моїх умовах хоч так, хоч сяк. Не вмер Данило, так болячка задавила. Поїхали до зачинених воріт. Їх довго відчиняли. Нарешті виїхали вже на міст, коли хтось закричав: «Стійте! Стійте!» А потім ще щось незнайомою мовою. Хлоп’ячий голос, але впевнений, звиклий керувати. Почувся стукіт копит, і нас наздогнав підліток років п’ятнадцяти, верхи на красивому білому коні. Абреки хлопцю вклонилися.

Хлопець щось сказав і вказав на мене, далі поїхав з нами. Надворі вже було темно, вечір. Я подумав, що цей хлопець може бути моїм порятунком Не знав, як саме, просто інших порятунків не бачив. Він усе роздивлявся мене.

— То ви Іван Карпович Підіпригора? — спитав нарешті.

— Я.

— А чим доведете?

— Спитайте у пристава вашого, який мій револьвер із дарчим написом забрав.

— Усе одно не вірю. Зараз вам іспит зроблю, — і почав хлопак питати мене про мої ж справи. Подробиці, деталі, незрозумілості. Десь питанні на сьомому я й погорів.